ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК

ЩЕ РАЗ ПРО ВЕЛИКИЙ ПЕРЕХІД

Це дуже важливо – жити якомога довше.
Не тільки для того, щоб більше побачити і зрозуміти, відчути і наповнити враженнями душу.
Важливо знати: твої друзі, рідні і знайомі уже Там, вони зустрінуть тебе під час Великого Переходу і допоможуть.
Як це добре, коли в іншій країні, де ти не знаєш ні мови, ні звичаїв, тебе зустрічає хтось знайомий і рідний. А про той.
Всуціль таємничий, світ і говорити не приходиться.


У ПРИТВОРІ ВЕСНИ

1
Добре за селом у полі в пливке прогріте надвечір’я. І так хвилююче дослухатися як долинають з села різні звуки – жіночі голоси, брязкіт дійниць, лелечий клекіт, коров’яче мукання.... Все це ніби зависає на мить у повітрі, осріблюється небом, і тоді минулі віки стають перед тобою на коліна.

2
Ця зміна „кадрів” у природі здається немислимою, – як у прискореному кіно чи у сні. Учора ще чорно-білий ліс сьогодні вражає напічнявілою навалою зелені. Вона вусебіч: над головою і під ногами, б’є у вічі та зазирає в душу. Зелене царство із зеленим шумом і зеленими пахощами. І здається навіть, що з неба ллється зелене зукісне проміння. Око і душа не можуть надивуватися. „І гуде, гуде в зеленій твоїй голові..”
Хтось сказав про відомого художника: він змагався у своїй творчості із самим Богом.
Ошелешений і заворожений невичерпною силою і фантазією природи, розумієш, що художник може тільки з більшим чи меншим успіхом копіювати те, що створив Вищий Розум. Але змагатися?!
3
Після важкої цілоденної праці на городі повертаємося з Грицівець у Тернопіль. Рожеве сонце заходить за велику темно-синю хмару і розливає тужливе неонове світло. Сонце неймовірної величини, з рожевого стає кармінно-черленим, од нього віє величчю.
У видолинку снується смужка білого туману, а на пагорбі за пасовищем відбилися на світлому обрії темні силуети людей і вантажівки. Чомусь та картина глибоко зворушує мене.
У всьому розлита особлива чарівність, замішана на легкій ностальгії. За чим ця туга? За дитинством, що пройшло на городі? За вічністю і Небом?
Ні, не розгадати мені цієї тайни, як не описати краси і величі цього вечора.
Знаю лишень, що праця коло землі дарує мені це особливе відчуття краси і таємниці.

4
Уперше під час сильного вітру і дощу почув музику, що спадає і ллється з вищих сфер. У цьому допомогли мені дерева, що гармонійно розхитувалися в різні сторони: одні ніби диригували, а другі – танцювали. Музика звучала так виразно, що я сп’янів, і стало невимовно жаль, що не спроможний записати її на папері...

5
Калина уже розпустила листя, а з нього визирають торішні темно-червоні кетяги, що пережили люту зиму і горобині нальоти. Здається, що калина заплодоносила. Маленьке диво весни.

6
Одна річ лягти у траву від бездіяльности і втупитися в небо знудьгованим поглядом, і зовсім інша – упасти після важкої праці, коли втому і знемогу відчуває кожна клітинка твого тіла. Тоді зовсім по-іншому зумріють мухи над головою, гуде джміль і пахне кульбаба, борець-зілля та материнка, тоді по-особливому світить і манить безмежне небо.

7
Чи можу я знову описувати цей наринаючий шал зелені?
Ні, я уже описав його минулого і позаминулого років.
Але я не можу перестати милуватися і дивуватися ним, а отже відкривати щось нове, досі непомічене...

8
Скупані дощами дерева, дихають свіжістю і небом.
Все чисте-свірчисте, воскресло-радісне і святкове.
Легкий вітер струшує важкі краплі.
Село Травневе у мальвах.
Півтори сотні обійсть і немає жодного без мальв.
Як у безсмертному хокку Йоса Бусона.


„МИ ДЗВІНОЧКИ...”

Двічі моє серце дало тривожні сигнали і чорна тінь смерти обдала мене зловіщим холодом. Два рази отримав, так би мовити, попередження, повістку, почув дзвіночок з того світу і обидва рази за дивним збігом обставин у лісі („Ми дзвіночки, лісові дзвіночки...”).


ДОТИК БЕЗСМЕРТЯ

Так чи не так,
але на схилі літ
лише на Тебе, Боже, покладаюсь.
Кобоясі Іеса

1
Шляхів до Бога багато і, мабуть, кожен може вибирати той, що найбільш зрозумілий і найбільш прийнятний для його світосприйняття. Атеїзм – це теж стежка до вічности. Але моя логіка підказує мені, що коли Вищий Розум подарував людині для порятунку християнство, то навіщо шукати чогось іншого і кращого, все одно ж не знайдеш. Та я толерантний і уважний до поглядів інших, і комусь нав’язувати свої вважаю зайвим та неетичним.
„Я атеїст, – часто декларує письменник Андрій Боб’юк.– Але хіба я став гірший за набожного Богдана Бойка чи Медведчука?! Я не поділяю людей на віруючих чи атеїстів, греко-католиків чи православних, а на розумних і дурних, національно свідомих і перевертнів-яничарів. В Корначівці проживає дев’яностолітній дід, який жодного разу не був у церкві, не молиться і не хреститься, але це чесний, високоморальний українець, що не скривдив навіть кота чи пса, готовий прийти на допомогу скривдженому, бідному, не вживає лайливих слів, не згадує навіть чорта. Його люблять і поважають навіть священики...”

2
Твердження, що цей світ чистилище – не позбавлене логіки. Може, це і не так, але дуже часто я приймаю цю тезу, і тоді мені особливо ясно і чітко стає зрозумілим, що таке земна слава. У світі, де треба думати про душу і де стільки страждань і терпінь, тривають нескінченні шоу, панує самовип’ячування, намагання будь-що здивувати і ошелешити інших.

3
З-поміж тих кількох тисяч студентів, що пройшли перед моїми очима за більш як десять років викладацької роботи, лише у двох було, так би мовити, не життя, а житіє. І обидва стали послушниками у чоловічому православному монастирі московського патріархату. І це змушує мене з болем і сумом припустити, що існує добре продумана і досконало розроблена ловитва отаких наївних і чесних юних душ, якщо вже отут, в Галичині, потрапляють в їхні сіті кращі з кращих, чистіші з-поміж чистіших.

4
„Живіть як птиці небесні”, – звертається Ісус до апостолів. Саме до апостолів. Це заповіт тим, хто відчуває в собі потребу служити Богові. Нині це заповіт ченцям, священнослужителям, блаженним і Божим людям. Всім жити так не можна і усім так радити Христос не міг. Важко уявити, що було б, якби враз усі почали жити так, як птиці небесні.
Якби Ісус хотів, щоб так жили усі, то Його слова звучали б приблизно так: „Говоріть людям – хай живуть, як птиці небесні”.

5
Пишуть, що коли душа, опинившись перед Вседержителем, бачить свої минулі земні гріхи, то усвідомлює всю глибину свого злочину і згоряє од сорому. Але добре було б, якби вона горіла від сорому на землі.
Запитую як земна людина: оте горіння постскриптум, що воно може принести, крім болю, жалю і муки, що може змінити?

6
Є справді святі люди і є „святоші”. Один мій знайомий щодня молиться кілька годин, не розлучається з „Біблією”, відвідує усі Літургії. У його домі часто бувають священики і монахи, одного разу навіть приїжджав єпископ. Він людина заможна, можливо, дуже багата, його фірма процвітає. Захоплений його побожністю і стилем життя, якось попросив допомогти видати збірку поезій поетеси, уже піввіку прикутої важкою недугою до ліжка. Він одразу скис і відповів ухильно, а після цього став уникати мене. І я гадаю собі: треба мозолитися над тим як врятувати душу і молитися, але чи можна добитися спасіння без добрих справ? Чи не мертва наша віра без добра, без потреби безкорисливої жертви?

7
Що таке гріх і де межа між гріхом і праведним учинком?
Як часто заплутуюся в цьому.
Знайомий священик, з яким ми розмовляємо на цю тему, каже мені: „Ти завжди враховуй, кому від того, що чиниш, погано. Якщо нікому, то й гріха не буде”.
Але це не так.
Ось сходяться двоє і чинять содомський перелюб. Від цього нікому начебто не погано, але ж перед лицем Бога це гріх.
Увочевидь, може бути погано не лише іншим, але і власній душі, янголові-охоронцеві...

8
ЙОРДАН
Став передсвітом, ще затемна, десь о шостій, щоб потрапити на вранішнє Богослужіння у кретівській церкві й на посвячення води. Коли доїхав маршруткою на окраїну Тернополя, запопелився небосхил, а відтак появилися перші спалахи світанку. Швидко завиднілося, і в Збаражі зустрів золотіючий схід сонця. Велика рожева куля піднімалася на крайнебі, розливаючи радісне і тремтливе сяйво. Щось містичне і неосяжне відчувалося у тій явині.
Треба було пройти ще шість кілометрів пішки, але в мене в запасі залишалася майже година, і я не поспішав. Найбільше потерпав, щоб не над’їхав хтось із знайомих і не зіпсував мені тої захоплюючої мандрівки назустріч сонцю.
Ранок морозний, свірчистий і чудесний. Навколо біла безмовність – охристі поля, опалове небо і далекий силует рідного села. Найменший звук тут розлунюється на півсвіту. Дорога – як пісня. На придорожніх заінених кущах глоду ще дрімають горобці та ворони. Тиша невимовна. Але стільки музики в блакитних розпрозорених небесах і білих обширах піль.
Спускаюся у видолинок. Болото, скуте морозами і припорошене снігом, здалеку нагадує хмаровиння, що сіло на землю. Як заворожений, хитається білий очерет і де-не-де полискує ніби полив’яний ясинець. Одинока придорожня вишня, як безщасниця, обдарована Богом, милується в сріберній накидці. Тут знаєш напевне: кожне твоє слово, кожну молитву і колядку вислухають янголи і донесуть до Божого вуха.
На душі радісна благість. Не описати. Не передати словами.
Потім таке ж високе піднесення переживаєш у церкві, коли під куполами відлунює „З нами Бог”.
Свято душі, що примиряє тебе зі світом, наснажує доброю силою і душевним здоров’ям.

9
Сектанти і розкольники християнства мозоляться над питанням, чому хрест – місце страшних мук і смерти Сина Божого – став об’єктом поклоніння? На їх думку, нелогічно засіб убивства вважати святинею.
Ми маємо умерти, а отже цей світ має розіпнути нас на хресті, інакше вічности не здобути. Чому саме такою ціною людина осягає безсмертя, не знаю. Може, це і не надто висока ціна, як на вічне життя. Легенда про первородний гріх мене не задовольняє, не можу прочитати її глибинної сутності, але й не можу не приймати беззастережно те, що посилає Вищий Розум.

10
У ЗАХРИСТІЇ

У захристії трійця стоїть
Біля неї я стану...
(В.Герасимчук)

Ні Різдво, ні Великдень не приносять мені стільки сяєвної радости, як Зелені Свята... Може, те світло пролилося у душу в юності, а, може, ще в дитинстві, коли ми ходили з батьками на річку по шивар, а в лісопосадку по липу, щоб примаювати ними хату і подвір’я. Стільки було в тому невисмакуваної утіхи, щось справді особливого і вічного.
Тепер мені навіть здається, що моє язичницьке дитинство усуціль пройшло під знаком тих Зелених свят. Але то, мабуть, тільки так здається. Хоча й далі вони продовжують дарувати дивовижні душевні осяяння і неперебутні прочуття.
Цьогоріч уперше простояв усю Літургію в захристії Кретівської церкви, і це стало справжньою подією у духовному житті. Я завжди по-різному переживаю Богослужіння у притворі, на хорах і в самому храмі. По-різному це на мене впливає, але завжди осяяний виходжу з церкви.
Не зразу освійчився у тісненькому приміщенні, що нагадує комору, не одразу заясніло на душі, та коли перегодом зробилося легко і світло, то став почуватися, як на порозі раю.
Один за одним приїжджали священики з сусідніх сіл (у Грицівцях і Кретівцях – празник) і добре мені було спостерігати за їх „облаченням у ризи” – такі вони різні, колоритні та значливі. Одні в доброму гуморі, іронічні й словоохочі, інші погідно-присмирені, з пригаслою задумою в очах, усі без пихи і зверхности. Неквапно, без театральности надівали фелони, єпатрахілі й нарукавники, підперезувалися поясами, й коли брали хрест у руки, то гарно перевтілювалися.
Може, хтось схильний бачити у священицтві тільки негативне, але я бачу передусім високе і світле, і чуюся між ними внутрішньо захищеним од усього злого і ворожого...

11
Свято Івана Хрестителя.
Після Богослужіння поїхали у Травневе, а відтак у Грицівці.
Відвідали обидва цвинтарі.
Якби я міг передати словами те, що відчуваю у такі дні на кладовищі, то був би великим письменником.
Ця неймовірна тиша, цей спокій, ці неохопні далі, що відкриваються за цвинтарною огорожею, половіючі поля і безмежні небеса позначені невидимою, але відчутною присутністю Святого Духа.

12
Не знаю, який Бог.
Але інколи здається, що бачу його добре серце у його творіннях – бджолі, ластівці, лісових дзвіночках, божій корівці, деревах... Таку красу міг створити тільки винятково добрий дух.

13
„Краще було б тому чоловікові не народжуватися”, – каже Господь.
Це не тільки про Іуду, це про багатьох. Може, про більшість, бо „мало вибраних”, Може, і про мене...
Але хіба людина народжується з власної волі?
А якщо зневолена, то хоч би у неї залишався вибір – між пеклом і небуттям, розсіюванням атомів у всесвіті. Це було б справедливіше, ніж довічні муки за коротке гріховне земне життя. Може, і є в людини такий вибір. Може. Дізнаємося про це після Великого Переходу.
Але Бог вічний і душа людська безсмертна.
А що означає безсмертна? Така, що не має ні початку й ні кінця?
Тобто, людина створена Богом, але не душа. Вона – вічна. Може, частка самого Бога.
При такому підході багато що може прояснитися.

14
За останні роки я відвідав багато святих місць.
На те була внутрішня потреба.
Їхав, щоб вимолити зцілення, бо „просіть і дасться вам”.
Бо яка користь з хворої людини? А здоровий так багато може... прислужиться і людям і Богу.
Та майже завжди після купання у тих джерелах, де були Божі з’яви, повертався ще більше хворий.
Чому? Я не знаю.
Очевидно, за мною тягнеться щось важке і непрощенне.
А може, цей світ не для спокою і здоров’я. Гублюся і не знаходжу відповіді.
Але не перестаю шукати і вірити, боротися за здоров’я і шукати зцілення душі й тіла.

15
Бувають хвилини, коли виникає невтоленна потреба звернутися до когось вищого, всесильного. Гостра і вічна потреба молитви. Не лише у хвилини розпачу, а й гармонії, душевної рівноваги. Особливо у такі хвилини, бо тоді відчуваєш свою причетність до вищих космічних сил, єдність з ними.

16
Звісно, я прагну вдосконалення, але чернечої довершености мені, мабуть, не досягнути ніколи. Очевидно, моє призначення – розриватися між світлом і темрявою, світом спокус і їх переборенням.
Не скажу, що аж надто люблю це життя. Але іншого не знаю і воно миле мені. Є втіхи і радощі, від яких мені важко відмовитися, майже неможливо, бо життя без них зовсім опрісниться.
Є, щоправда, найбільша з насолод – творчість. Але про що я писав би, утікаючи від життя?

17
Страждання? Біль? Так.
Бо хіба може бути легкою дорога до Неба?
На гору не піднімешся без видимих зусиль, снігову вершину не подолаєш без випробувань, а тут – Небо.

18
Переглянув кілька відеофільмів про Чорногорію, де явилася Божа Мати.
Шокове враження.
Четверо дітей спостерігають позареальне видіння, зовсім не реагуючи на прояви зовнішнього світу.
Своєрідна форма трансу.
Але вразило не тільки це, а поведінка присутніх там людей. Вони вели себе так, ніби нічого особливого не відбувається – перемовлялися, байдуже озиралися навколо, перейняті якимись своїми думками і клопотами.
Людина воістину невиправна!
Відбувається велике таїнство – Вища Сила виходить на прямий контакт з людьми, а вони – злочинно байдужі.


19
Людина народжується в гріхах, каже Біблія, і всім треба шукати порятунку через каяття. Але шукають тільки одиниці й потребу сповіді відчувають одиниці.
За якими законами Творець наділяє людину добром і злом, я не знаю, і не відаю, чому один народжується доброю людиною, а інший злою.
Чи гріх тягнеться за душею, чи за родом, чи є тут якась особлива тайна Творця, Його задум і програма стосовно кожної людини?

20
Передчуваю, що коли помру, то моя свідомість погасне, вимкнеться... А коли увімкнеться щось інше (душа, що живе у підсвідомости), то це вже буду не теперішній я, тобто не оця моя свідомість, а щось зовсім інше. Можливо, вона якось відіб’ється у „свідомости душі”, але як? Іноді відчуваю, що душа якось впливає на мої думки, почуття, керує моїми вчинками, але не завжди.
Не розумію також, чому та душа має потім страждати за недосконалість і гріховність моїх земних учинків, за „проблеми мого росту”?
Таке красиве і сильне тіло іде в землю, стає перегноєм. І вже ніколи більше не буде таких очей і рук, такого чола, такої чарівної усмішки... Як це зрозуміти і осягнути? Як це прийняти? Де тут вища логіка і Боже милосердя? Це немислимо! Це вище мого розуміння.
Якою ж чудесною має бути душа, яким вічним і безцінним скарбом ми володіємо, якщо для неї створено такий дивовижний храм тіла, який, вона так легко скидає, ніби зношену одежу!

21
Іноді небо лякає мене: здається, воно може впасти на землю.

22
Пізнім недільним надвечір’ям, після суєтних святкувань, гамору і шуму, я усамітнився у кущах бозу за батьківською хатою і довго дивився на темніюче небо. Таке неймовірне умиротворення, немислимий спокій і солодка благодать зійшли на душу, ніби побачив у проймі темно-фіолетових хмар добрі очі Бога.
Не знаю, що відчуватиме душа у вічності, але здається мені, що людині посилаються саме такі душевні стани, такі прочуття, аби вона відчула подих безсмертя уже тут, на землі, і не боялася того світу, в який треба перейти, а прагнула його, поривалися до нього.

23
У великих і малих людей допитувався, чи відчувають вони безсмертну душу, чи впевнені, що після смерти їх чекає нове життя, і всі відповідали, що нічого не відчувають, що зовсім не впевнені, хоча більшість з них – люди віруючі. І тут немає парадоксу: вони вірять в те, чого не відчувають. Вони просто вірять – Євангелії та Христу.
Лишень вибрані відчувають благодать Божу. Буває, пише старець Сілуан, що ця благодать сходить на монаха через рік, а буває через кілька років і навіть десятиліть. А трапляється, що й ніколи....

24
Падаєш після опівночі в ліжко майже смертельно втомлений і перш, ніж встигнеш провалитися у безодню сну, ще подумаєш: як швидко промиготів цей день, згорів, як сірник... Ніби й не було його. І весь у суєті, в якихось дріб’язкових, нікчемних справах.
Що залишилося від того дня? Нічого!
Та що там день!
Так проминув останній тиждень і місяць. І рік. А може, і все попереднє життя.
А в якийсь день прийде смерть, зазирне жахливими очима в душу і вирве її.
І ради чого все це було?
Чому не прийшло те велике, чого чекав, бажав, заради чого начебто працював несамовито?
Де схибив, упустив, пройшов мимо?
Якби ж знати!

25
Мені здається, що смерть перекреслює усе людське життя, робить його трагічним і безцільним.
Можливо, я помиляюся.
Можливо.
Власне, я все роблю для того, щоб помилитися.
Але смерть це та сила, з якою боротися марно.
Чим я можу перемогти, „попрати” її?
Працею? Вірою? Книгами? Чистим сумлінням? Любов’ю?
Мені теж доведеться капітулювати перед смертю, коли вона прийде. Але більшість людей капітулюють ще задовго до її приходу.
До цього б не скотитися.

26
У Нових Петриках храмовий празник.
Богослужіння під відкритим небом, бо немає ще церковці. Чотири молодих священики і щопта людей.
Пережив щось справді незвичне і велике для душі.
Природа – найкращий храм для Літургії. Стіни сковують, куполи нависають та пригнічують. А небо і молитва відчиняють всесвіт. Дарують дотик безсмертя. Я завжди відчував серцем як мені добре і легко молитися на кладовищі, але не задумувався чому. Тепер знаю – там багато неба.
Відчув, мабуть, малу крихту того, що відчували мої далекі предки, які молилися у священних капищах, що знаходилися на високих пагорбах чи в лісах. Ніби їхній двадцятитисячний досвід озвався у моїй душі.
27
Коли щасливий – вірю в безсмертя, бо щастя – це вже дотикання до вічности.
Коли нещасний – хочу тільки смерти та повного забуття й більш нічого.

28
Природа створена на подив людині.
Ідеш, роздумуєш про щось своє, буденне, і враз натикаєшся на дерево усе в білому чи рожевому сіянні. Ніби зустрівся з незглибимим поглядом Того, Хто придумав для нас кольори, запахи і наділив даром сприйняття. У душу вливається щось нове і незнане.

29
Цього літа я купався у семи джерелах, де були дивовижні з’яви Святого Духа.
Але не зцілився, хоч так шукав його.
Не став почувати себе краще, а навпаки – мої недуги навіть ще більше загострилися.
Язичник Іван Потій сміється: ти купався у звичайній воді.
Ні, я купався у святій воді, але не відчув покращення тому, що не змінив стилю життя, не позбувся гріховних думок і гріховного письма. Як і раніше віддаю данину мамоні.
Тому й нарікати нічого.

30
Якби у мене була можливість вибору між повним небуттям після фізичної смерти й потойбічним життям, то я вибрав би небуття, цілковите зникнення. Я не вірю у щасливий небесний рай після такої жахливої земної преамбули (жахливої не для мене особисто, „все-таки ще по-Божому зі мною життя обійшлось”, а в загальному). Знаючи, яким пекельним може бути земне життя, я уже боюся вічного існування.
І тому все частіше прошу небуття.
Це називається „втома металу”, втома тіла і мозку.


31
Якщо людина наділена безсмертною душею, то ця душа, отже, була завжди, вона не знає ні початку, ні кінця, тобто не створювалася Вищою Силою. А сама є часткою її.
Якщо ж створювалася, то появилася без власної волі.
А це мало б залишати за нею право повернення у небуття.
Вибираючи між вічним пеклом і небуттям, хто не вибрав би небуття?

32
Кожен прояв людської доброти – як скарб.
Потисне людина тобі руку, усміхнеться при тому, скаже привітне слово – і просвітліє на душі.
Але коли це зробить людина духовно чиста – монах, священик, старчик чи письменник християнського світовідчуття – тоді таке потужне світло проллється в душу, що, здається, він твоє життя продовжив на кілька тижнів.
А й справді, хіба подарована радість не продовжує наше життя, а людське зло не вкорочує його?

33
Знаю, що кожну людину чекає велика катастрофа, неминуча смерть.
Знаю, що все тлінне перед її лицем, все ніщота і порох.
„Не збирай собі земних скарбів”...
Але доки б’ється моє серце і рука тримає перо, я мушу писати, тобто збирати „земні скарби”, бо інакше моє життя перетвориться у безцільне існування, велику порожнечу.
Без отих земних скарбів не буде для мене і скарбів небесних, тобто нічого не буде.
Іншими словами кажучи, щоб жити, мені потрібен стимул.
У кожного він свій.
У мене це письмо.

34
Іноді вигрібаю з ночі, як із безодні.
Але в мені міцно сидить усвідомлення того, що є багато людей, яким у цей час незрівнянно важче, які конають на лікарняних чи тюремних нарах, на чужині чи вулиці. А я страждаю все ж на рідній постелі. Як-не-як це підтримує.

35
У дитинстві та юності біль гостріший, а з роками, коли тіло зношується, старіє, стає тупіший. З болем ніби зживаєшся, хоча я знаю, звикнути до нього не можна. Біль – те, що врешті решт забере наше життя і він може бути безконечний, як той Божий світ, з якого приходить до нас.

36
Коли гасне сонце, то на темніючому тлі неба спочатку засвічується одна зірка і якийсь час єдина владарює на небесах. Тільки з перебігом часу загоряються інші.
Та перша зірка багато говорить моїй душі.
Вона оживляє вечорові насурмлені небеса.
Без неї вони багато б програли.
Вона – познак іншого світу. Може Раю, може Нераю.

37
Бог – це передусім сила. Немислима і незбагненна для людини. Хіба можна виступати проти сили, і які перспективи атеїзму?
Але Вседержитель залишається невидимим і це породжує сум’яття та непорозуміння.
Якби Богу було потрібне поклоніння, він усіх поставив би на коліна.
Інша річ, коли твоє захоплення, подив і любов згинають коліна.

38
Іноді запитую себе: чи потрібна мені свобода, якщо вона не захищає від хвороб, нещасть, важких випробувань?
Але також запитую себе: чи не є це психологія раба, який каже: краще спокійне і безболісне рабство, ніж постійний страх перед Божим гнівом і тремтіння перед гріхом, можливістю оступитися?


39
Живу в постійному духовному зв’язку з моїм Творцем, принаймні, хочу вірити, що живу....
Але чи міцна моя віра? Далебі.
Ось найтиповіший приклад її слабкості.
Коли у мене починаються спазми, я приймаю обезболююче, щоб приглушити страждання. Але чи звертався б я до медицини, якби моя віра була по-справжньому сильна? Вибираючи між вірою і таблеткою, я все ж вибираю таблетку.


У ПОШУКАХ НЕВТРАЧЕНОГО ЧАСУ

1
Старіння – це так сумно.
Спостерігаючи за своїми друзями, внутрішньо зіщулююся.
Навіть ті, що затято борються за життя і не розтринькують марно життєві сили, невблаганно старіють справляють жалюгідне враження.
Ні, не хочу описувати старости: глухоти, сліпоти, склерозу...
Це видається таким протиприродним.
Іноді гірше смерти.

2
Буває день, як вік.
Але пробігає час і з віддалі прожитого він видається миттю.
День-вік все одно стає днем-миттю.
Часу немає.
А отже і життя немає.
Є лише твоя ілюзія, сон.

3
Треба жити так, щоб відсутність щастя уже сприймалося як нещастя (не щастя).

4
Літня людина скаржиться: як швидко минає життя, як непомітно спливають літа.
А молодий усміхається: а в мене так швидко не пролетить, я зумію обернути мить у вічність, зможу сповільнити біг часу.
І я так гадав, і я цього прагнув. Змагався з часом, біг разом з ним навперейми, сподівався перемогти його безсмертним текстом, несамовитою працею, але...

5
Мабуть, найбільша мудрість – радіти кожному новому дневі, кожній годині й навіть хвилині.
Найбільша мудрість і мужність.
Це моя зневага до смерти й моя любов до життя.

6
Тепер, коли позаду піввіку, роздумую, яке з п’яти десятиліть було найважливішим для становлення душі, для самоусвідомлення, і здається, що саме оце останнє. Навіть більше: кожен рік після сорока вартий попередньої десятирічки – стільки відбувається дивовижних відкриттів, стільки думок і неперебутніх духовних переживань. І це незважаючи на те, що час біжить все стрімкіше, дні миготять, як шалені, а роки пробігають, як місяці. Все ж, у душі відбувається щось неймовірно потужне, а робота мислі не припиняється ні на мить. Якщо Господь подарує мені ще хоча б одне десятиліття, я сягну свого вершинного росту і сили, напишу свої кращі книжки.

7
Переслідує оте невідступне: ну, написав ще одну книжку, ну видав ще кілька монографій і що ж? Ще раз відчув повноту любови та щастя, придбав ще одну картину, і що ж, і що ж?
Все минуще і тлінне.
Так і не навчився радіти летючому щастю, ловити мить життя...
Ніколи втіха минулого не переважує тривогу перед неминучістю відходу. А треба було б прогнати подібні думки, щоб не зруйнувати того, що залишилося.

8
Похмурий день.
За що б не брався, що б не робив, як би не мобілізовував себе, нічого не виходить, усе валиться з рук.
І на душі така важкість, що здається, той тягар вганяє тебе в землю.
Що це? Подих старости?
Одне добре, що такі дні трапляються, може, раз на місяць, не частіше.
Але так уже вимучать душу, що потім вигрібаєш з того стану, як з глибокого провалля.
А може, й справді душа провалюється кудись?

9
Хіба раніше, за молодих літ, я вдивлявся так пильно у красу природи? Хіба цей світ так зачаровував мене? Здається, що ні, все пролітало якось мимо, мимо. І тільки відсвіт того золотого сяйва відбивався у душі, не зачіпаючи її глибинно.
Внутрішній зір поглиблюється з часом.
Тепер просто впиваюся красотами землі. Особливо осінню.
Ніби хочу ввібрати в душу все побачене, щоб понести з собою у засвіти.
І тільки нині майже на фізичному рівні спроможний відчути смуток осінніх улежаних трав, яким завтра доведеться умерти, і розпач польових квітів, які перед загрозою неминучого ув’ядання, вибухають усіма кольорами веселки.

10
Тільки в радості я відчуваю подих вічности.

11
Чим важче теперішнє життя, тим вабливішим здається минуле.

12
Нарешті такий довгий і багатий на зустрічі та події день, що пізнім вечором намагаюся пригадати: це було вчора чи сьогодні вранці? (29 червня).

13
Люблю це життя, природу і багато чого іншого в цьому світі. Але аж ніяк не можу примиритися з тим, як швидко минає час.
Це щось немислиме.
Це мене ранить найбільше... Іноді кидає у відчай.
Чим більше в душі любови до світу, тим швидше минає час.
Що ж мені залишається – зненавидіти цей світ?

14
Це не час проходить, це проходимо ми, каже мудрець.
Але коли ідеш швидше, то і час ніби швидше біжить.
Тому треба іти неспішно, не квапитися, не суєтитися.
Розумні спиняються у своєму часі й ніби застигають в ньому.
Але я не з їх числа.

15
Очевидно, між молодістю і старістю є якийсь перехідний нейтральний період. Мабуть, він може тягнутися довго, навіть десятиріччями. Але я такого не знав.
Почував себе молодим у 20, 30, 40 і 45 років, усе жив передчуттям чогось незвичного і великого, доки одного разу вранці не прокинувся надламаною людиною. Глянув у дзеркало – і затерп: сивина спалила мене.
Це трапилося на 47 році життя.
Вік поета.

16
Найбільші зміни відбуваються несподівано.
Вранці біжу на роботу, усміхаюся сонцю і деревам, милуюся розвеснілим світом і не маю жодних поганих передчуттів. І враз (найбільші зміни в житті відбуваються саме так) відчуваю запаморочення, втрачаю координацію і падаю, як п’яний.
Але думка працює і я ще контролюю свої відчуття. У пам’яті спливає остання фраза Юрка Гудзя, почута від нього при прощанні: „Колись ітиму, як ми зараз, упаду – і помру”.
Ось так, виявляється, умирають.
Але з утіхою відзначаю, що страху не відчуваю, навпаки – відчуваю, що було б навіть добре ось так легко і майже безболісно відійти. Жаль тільки Галі, а більше нікому на світі я уже не потрібен. Та саме оця відсутність страху поступово починає насторожувати мене, а потім і лякати, бо в екстремальних ситуаціях у мене завжди пропадав ляк, а це означало, що мене жде щось справді непросте і важке. Уже не раз пересвідчувався: мій янгол-охоронець звільняє мене від страху, коли попереду серйозні випробування. Значить, подумалося, ця втрата координації серйозна справа.
Пригадую, що за тиждень Великдень і стає жаль, що не дотягую ці кілька днів, коли відкриті небеса.

17
Мій організм починає здавати, і що ж – мені залишається описувати як людина перетворюється на руїну? Мучуся питанням – чи це потрібне комусь? Але ж старіння невідворотній закон людського життя і його не уникнути, коли судилося довше життя. У цьому і велике таїнство, і велика наука. Пригадую, що років двадцять тому мені потрапив до рук щоденник одного письменника, який основну увагу зосередив на описах своїх недуг і боротьби з ними, іншими словами кажучи, це була книга про страждання тіла і емпіреї духу. Тоді вона видалася мені надто нудною і я відклав її, не прочитавши до кінця. Певен, що сьогодні вона стала б моєю настільною книгою.
Письменник повинен орієнтуватися на певний читацький вік. Мій читач повинен бути з досвідом.

18
Туга супроводжує мене усе життя.
В дитинстві вона набирала тотальних, неясних форм, я не міг збагнути, що її породжує і чому вона мене опосідає. Це просто накочувалося без видимих причин у будь-який час – і все: я не знаходив собі місця і повільно конав.
У юності та зрілі роки ця туга знайшла собі предмет – жінку. Це вже була конкретна туга за любов’ю, за жіночим ідеалом.
Тепер це стає тугою за вічністю, за Богом. У недільні й святкові дні, як у дитинстві, вона майже непереборна.
Вона падає, як сніг на голову, невідомо звідки і чому, але, на щастя, так само несподівано зникає.

19
Тільки в рідкісні хвилини відчуваю щось таке як повнота щастя. Напливає недовідома сила і заливає душу, здебільшого ні з того, ні з сього. Ти ідеш на роботу, милуєшся краєвидами і враз відчуєш радість буття. І сп’янілий не можеш увібрати в себе усієї краси лісу, неба, трав і квітів... До заклинання тоді стає дорогим це земне життя
Як примиритися тоді з думкою, що колись з усім цим доведеться прощатися.
Але ця моя радість ніколи не була б повною і справжньою, якби до неї не додавалося усвідомлення гострої потреби описати усе те, що я бачу і відчуваю.

20
Час – це те, що не зникає безслідно у людині.
Ми не можемо відділити себе від свого минулого. Почати все із самого початку неможливо. Якщо навіть існує метемпсихоза і душа розпочинає нове життя, то все одно вона народжується у тілі зі слідами минулих гріхів.


ПОТОЙБІЧ ТЬМИ

Двісті років тому підкорювач Кавказу генерал Єрмолов, попаливши чеченські аули, зібрав тисячу чеченських дітей і поставив Шамілю ультиматум: або він здається в полон, або діти будуть знищені. Шаміль спустився з гір на білому коні й пішов у московські каземати.
Нині чеченці захопили тисячу заручників в Осетії і поставили Путіну аналогічний ультиматум: його відставка, або всі загинуть.
Як повторюється історія!
Путін вибрав владу, пожертвувавши дітьми.
До високого благородства горців йому далеко.
Хоча, щоб врятувати дітей, не треба було іти ні на муки, ні в чеченські тюрми, а просто подати у відставку.
Скільки ж іще йому треба напитися крови?

ОБАБІЧ ВИДИМОГО

1
Заходжу в студентську аудиторію, і на мене б’є важка холодна хвиля негативної енергетики. Через кілька хвилин відчуваю, що вона мене просто паралізує.
Але це виняткова ситуація. Частіше навпаки – живе світло осяює мене і надихає.
Чому ж так гостро відчувається позитивний чи негативний заряд, коли студенти, зазвичай, різні?
Очевидно, щось має переважити – світле чи темне. Чого більше, те й перемагає, поглинає протилежне.
Якщо більше світлих душ, домінує сяйлива аура, якщо ж переважають темні натури, то заглушують собою світлі, осяяні Святим Духом.
Чи маю право як викладач відмовитися від тієї групи, де почуваюся дискомфортно, де негатив руйнує мене? Чи не повинен спробувати перемінити заряд?
Вважаю, що робив це багато років.
Але сили мої вичерпуються, і я слабну.
Тому нині уже здебільшого відмовляюся.

2
Якось в юності поталанило почути як співає риба. Це було в літнє прогріте сонцем надвечір’я за Крем’янцем. На якусь мить риба показувала голову над озерним плесом і напрочуд тонким нутряним голосом озивалася до неба, до зір.... У тому радісному скрикові, в тій дивній короткій „пісні” відчувалися і захват перед дивом світу, і радість життя, і ще таке щось, чому назви немає у людській мові...
А зовсім недавно почув як риба плаче.
То була скумбрія, що потрапила в ятері.
Навіть у старих моряків од того моторошного риб’ячого зойку, кажуть, іде мороз поза шкірою.
Мене ж полоснуло, як бритвою по серці.
Вона ж усе відчуває, розуміє.
І тремтить перед загрозою смерти, як людина.
Жахливо. Жахливо.

3
У неділю з мамою на кретівському кладовищі.
Невимовні відчуття.
Уже починало темніти, під ногами снігова чвиря, за цвинтарною огорожею і шерегою голих тополь відкривалася така сумна чорно-біла далина, що здавалося, серце не витримає, перетвориться в душу й полетить через Луб’янецькі пагорби в Божий вирій.
Тут лежить уже пів села тих, кого я знав і любив. Старші й молодші. І вже один однокласник мій – Андрій Дептак. Перший з нас. Знайомі очі з надгробних каменів пронизують наскрізь. І говорять все, що словами ніколи б не передали.
Боже, навіщо все це?
Знаєш, що й сам ляжеш у цю землю, тільки ніяк не збагнеш – навіщо приходив на світ, для чого усі ці муки?

4
Де межі самогубства? Хто може визначити їх?
Коли людина вистрибує з палаючого будинку і гине, що це? Самогубство?

5
Вогонь – вікно в інші світи.

6
Вітер то наганяв снігу і той все застилав білою повстю, то нараз світ прояснювався, навіть визирало сонце і відкривалася з петриківських пагорбів гарна далина. Я знову відчув, що люблю світ і хочу повернутися до свого денника, до якого не торкався кілька тижнів.
Як це важливо відчути, що ти любиш цей світ і це життя! І як добре, що, проживши на світі майже піввіку, я ще не збайдужів до краси, не піддався депресії і зневірі, не дав байдужості цілком заволодіти собою, ще спроможний пересилити її. Велика Божа ласка.

7
Цьогоріч було у мене три радості неодіймані: ліс, футбол і ці денники.
По-своєму я жив повно і щасливо, й пив життя захланно, як міг.
Тільки тепер, коли життя стрімко наближається до полудня віку, почав пити життя великими ковтками. А раніше робив це обережно, вважав, якщо повільніше питиму, дозуватиму втіху від природи і книг, то довше житиму. Та це була омана.
Єдиний справжній критерій повноти життя – щастя. А за щастя треба боротися.


МАНДРИ

1
КРИЛОС
Не знаю, чи десь ще відкривається така святоблива краса на всі чотири сторони світу, як з Криловецьких пагорбів. Можливо, такого дива Господь багато розсипав по землі, але щоб так зримо проступали в ній давнина і вічність, то пригадати не можу.
У Крилосі, під сонцем і нетекучими небесами, де був древній княжий осідок, постають такі запаморочливі краєвиди, що серце стає птахом.
Хвойні ліси на далеких пагорбах уже пробудилися до життя. Вони ще темні здалеку, як і взимку, але це вже не та тотальна зимова чорнота, а з прожилками бурої барви. З кожною годиною тої барви у них появляється більше. Може тому, що немає снігу, який би відтінював їх чорноту.
Навколишні ліси дихають і співають у передчутті весни.
Досить трішки уяви, щоб на змиг ока побачити у розтріснутому часі сиві вали, обнесені високим муром, гарцюючих комонників удалині, людське тлумище на майдані біля собору, угрських послів, визвуки їх голосів і руху...
Після обіду починає заноситися на дощ – все небо окуповують рвані верети хмаровиння, що пливе зі сходу, звідти, де Чагрів, Дибще, Демня, Бошнів, Поплавники, Тязів, Ямниця, Угрів, де все так само дихає минувшиною і легендами...

2
СНОВИЧІ
До передобіддя припікало сонце, потім знявся холоднавий вітер і нагнав хмаровиння. Заносилося на дощ.
Коли ми труським путівцем в’їжджали у Сновичі, зусібіч уже налягали олов’яні хмари. Було похмуро, тривожно і вітряно. З гори скотилися у глибокий видолинок, і село видалося до болю затиснутим пагорбами.
А годиною раніше ми зупинилися за Плуговим, де обривається Подільська височина і шосе повертає на Поморяни.
Трохи побродив-порозкошував положистими схилами спадаючого плоскогір’я, з якого відкриваються дивовижні краєвиди зі злежаною землею, опаловою рікою, кущаками верболозів й манливою далечінню.
Розщебетала, запідпідьомкана навколишність так освінула мене, що ледь не наступив на сонного зайця в густій траві.
Потім виїхали на Верхньобузьку гору і знову зупинилися: той же краєвид відкрився нам, але вже з більшої височини і видався удвічі красивішим і запаморочливішим.
У місцевій школі нам влаштували урочисту стрічу (золочівське козацтво палило з саморобних гармат), а потім півтори години ублаготворено слухали наші виступи, але мене більше цікавили самі Сновичі та його люди. Хотів побродити тими стежками, пастівниками і пагорбами, що їх оспівав мій приятель у дивовижній повістині з чудесною назвою „У найменшому з-поміж світів”, але моросіння дощу і моква трохи перекабатили мої сподівання. І все ж я побачив найголовніше – неспішну, ніби нетекучу річку Сомець, засльозені й упокорені узріччя і присілки, усе самі назви яких звучать, як музика: Дуга і Дубрівка, Могилки і Зарічка, Коропчуки і Говда, Серединка і Могилки...

3
З художником Юрієм Чумаком бродили берегом Серету, що омиває Петрики зі сходу. Перед нами простяглася неймовірно широка улоговина, поросла дикими травами і очеретом. Її обрамлювали пагорби, на яких розкинулося село. Призахідне сонце залило їх золотим сяйвом, створивши невимовно гарну картину. Було багато неба і величі.
Ми зупинилися біля двох джерел, що пробивалися з-під залізничного насипу і слухали їх музику. Стояла глибока тиша, яку час від часу порушував тільки вітер. Все навкруги здавалося винятково доцільним і гармонійним – верби над рікою, темний ліс удалині, осінні хмари, принишклі, пожухлі трави...
– Раніше я тут часто бував на пленері зі студентами, – говорив Ю.Ч. – Якось ми затрималися до смерку. Розвели вогнище, влаштували підвечірок, і нині мені здається, що то був один з найщасливіших днів у моєму житті. Ці краєвиди мають в собі щось божественне.

4
Встаємо разом з сонцем і вирушаємо в дорогу назустріч сонцю, на схід. Воно сліпить очі, але й радісно збуджує, світлить нас, наснажує своїм теплом.
Світе ясний! Світе тихий!
На кожному кроці Бог являє диво краси.
У долинах ще виночовує згуслий за ніч туман, такий густий, що до нього тулиться тільки одне порівняння – як молоко.
Дерева, обгалунені золотом, і весь простір золотий.
Бузьки ще повністю у видивах недавніх сновидінь, трохи розгублені й ніби подивовані.
Гарні волинські села, осяяні Божою благодаттю, сріберні, ніби нетекучі ріки, розсохаті верби... За цвітом аличі не встигає листя.
Чим глибша Волинь, тим гарнішими здаються села: і більше у них білого цвітіння, і лелеки над ними, як янголи-охоронці.
Ось „кадр”: молодиці з дійницями чекають на їздового, збирача молока. Про щось зацікавлено перемовляються. Одна несе відра на коромислі, – як намальована.
За Горинкою починаються темнаві соснові бори. Спершу рідкі, а далі все густіші, загадковіші.
Гарне дерево сосна, все у ньому досконале, а соснові бори – то просто немислиме диво краси і тайни.
Далі рівнини – скільки око засягає.
Ще „кадр”: сільський парох їде кіньми і в одній руці тримає віжки, а в другій мобілку та з кимось голосно перемовляється. Жінки хрестяться.
Сільські кладовища. Які світи тут лежать! І хто може сказати, скільки безіменних талантів тут поховано?
Здається, скільки житиму, стільки подивовуватимусь назвами наших сіл і містечок. Бо є Веселівка та Коханівка, і Судобичі і Несудилівка.
Є Сатанів і є Сапанів.
Голибіси і Ангелівка.
Кобиловолоки і Конюхи.
Ще подумається: ось почав колекціонувати картини, а навіщо? Чи не краще мандрувати і милуватися пейзажами? Досконаліше за пана-Бога все одно ніхто не намалює, не створить нічого...

5
Для мене завжди далека поїздка – в іншу країну чи навіть інше місто України – ставала проблемою і предметом нескінченних переживань. А тут колись треба буде відлітати в інший світ. Не хочу! Господи, я не можу!!

6
ДЕРМАНЬ
Довго відмагався од цієї поїздки, але в небуденних подіях простежується якась невідворотність.
На перший погляд, начебто нічого значного не трапилося: ну, побував на батьківщині Уласа Самчука, ну, потусувався у товаристві київських і рівненських літераторів, то й що?
Але Дермань – це не просто одне з волинських сіл. Це духовна столиця повстанського краю, рясно освячена жертовною кров’ю.
Маю певність – над такими селами витають янголи.
Їхали ми довго і важко, особливо останні півсотні кілометрів, коли вже минули Дубно і заблукали в плетиві польових доріг. Зате відкрилися нам у всій своїй красі й величі шалясті поля та розлянисті ліси. І їхали ми дивовижною місцевістю, де ліворуч простяглися неокраї рівнини, а праворуч постали залісненні кряжі, що тягнуться сюди аж з-під Крем’янця.
Як мені передати ту красу в сяйві злагіднюючого осіннього сонця?! Перо тут безсиле, потрібен пензель Васильківського чи Яременка.
І хоча наша витка дорога підступно забігала то на якусь зашмуляну ферму, то на подвір’я напівзруйнованого заводу, вони не могли зруйнувати потужного враження від навколишніх краєвидів.
Ми залишали позаду розбиті мости, ослизлі автобусні станції без назв і знову пірнали в обійми неозорих піль, диких польових квітів.
Попри всі митарства у Дермань в’їхали якось раптово.
І постала вона у зелених лісах, з яких ніби крадькома визирали принишклі хати, у всій своїй таємничій красі. З одного пагорба ми піднялися на інший, залишивши позаду широку долину і зелену річку, а потім знову пірнули у тінясту вуличку – природний тунель. Та розхильчасті крони невдовзі розступилися і ми опинилися на широкому майдані, під голубою пагодою небес, в сяйві розвільглих, уже прижовклих садів. Було в цій навколишності щось маєстатичне і хоральне.
І я сказав собі: ось воно – село, створене для повстанської боротьби і написання безсмертних трилогій.

7
Кілька годин у дорозі. Захмарний вітер.
То дощ, то спека.
Але за будь-якої погоди наша земля найкраща.
Море краси і дива.
І села найкращі – з неодмінною річкою, ставком, верболозами, пастівником і хлопцями-пастушками...
А назви які! Хотів би вигадати кращі, та не зможеш: Учерсько, Пчани, Туроди....


ТАЄМНИЦЯ ЛЮБОВИ

1
Як це важливо знати – хтось любить тебе, і як це важливо любити когось.
Любити як друга і шанувати як особистість.
Як добре, що багатьох письменників і художників я можу любити і цінувати як друзів.
Це те вище щастя, подароване мені Небом.

2
Тепер, коли до жіночої краси вже майже не домішується сексуальний потяг, вона по-особливому хвилює мене, милує душу і творчо наснажує. Відкривається особлива якість і сила краси. Замилування жінкою, виявляється, може бути чистим і світлим.
Усе з любови творив Господь. І жінку створив з особливою любов’ю.
В юності це відчути важко, навіть неможливо, заважає одурманююча жага.


ЧЕРЕДА

1
Вперше у цьому році пасемо череду на пастівнику „за Пелехом” (прийшла наша черга). Весь день з коровами і ластівками. Холодно, і ластівки віщують дощ.
Усе пасовище у жовтих квітах кульбаби і сіянні білого пуху, що здалеку нагадують острівці талого снігу. Невимовна краса!
Добре мені вдивлятися у цю землю, засіяну безліччю розмаїтих трав. Це багатство землі видається немислимим. Уявляю собі як десь там, у небесній лабораторії, створюються чудесні насінини і опівночі, захищені темрявою од людський очей, розсіюються по землі армією янголів. Якось уві сні я бачив таку картину.
Усе тут значуще, все вражає і по-особливому подивовує: шепіт вітру, зумріння бджіл, мишаче шастання у траві, жебоніння струмка...
Пшениця вруниться на пагорбі. Чим ближче до вечора, тим сильніше заливаються жайворонки.
Дві липи край битого шляху, що веде на Вищі Луб’янки. Уже здалеку вони справляють сильне і навіть ошелешуюче враження, їм, мабуть, за сотню літ, але коли опиняєшся під їх кронами, що сплітаються угорі, то ніби потрапляєш у море музики і шелесту... Зелена держава, зелений космос над головою!
14 травня.

2
Яка ця земля всеплодюща.
Як легко і незагайно все тут вруниться, розквітає і тягнеться до неба.
І ми на цій землі легко росли.
І наші діти.
І ось тепер уже – наші внуки.

3
Пригадую тільки дві художні повістини у зарубіжній літературі, присвячені корові, точніше – на коров’ячу тематику. Це „Волелюбна” австралійця Френка Делбі Дейвісона і „Хмари на землі” росіянина Леоніда Фоміна.
Наша література тут, здається, щедріша. Але і в Стефаника, і в Бордуляка („Дай, Боже, здоров’я корові”), і в Харчука („Соломонія”) та багатьох інших більше ішлося про роль корови в житті селянина, ніж переживання самої корови. Хоча є твір, де світ переломлюється крізь призму коров’ячої душі, – „Чотири сонця” Докії Гуменної.

4
Скільки пам’ятаю, ластівки завжди жили у нашому хліві, й сприймалися нами як щось дуже дороге і рідне. Вони стояли вище свійських птиць, бо їх не можна було убити і образити. Ніхто також не міг уявити без них хліва.
Два, ліплені з соломи і болота гніздечка, тулилися до поперечної балки, на яку опиралася стеля. Вечорами ластівки вкладалися спати разом з коровами, гусьми і качками, й тоді мама зачиняла двері, а вранці зривалася ні світ, ні зоря, щоб випустити їх надвір.
У ластівок завжди вистачало роботи. Щороку вони висиджували троє чи четверо ластів’ят. Які це ненаситні, крикливі і нахабні істоти! Здається, їх не любили усі жителі хліва, навіть терплячі поросята невдоволено рохкали.
Я завжди мріяв побачити, як вони вперше злітають з гніздечка, але так ніколи і не зміг це підстерегти – не вистачало терпіння і витримки.
Зате поталанило стати свідком того, як виростає з болітця, соломи і пір’я ластів’яче гніздечко. І досі вважаю – бачив диво.

5
24 червня
– Н-ну, легіони! – поцьвохкує батогом дід Микола, і корови розбредаються широким пастівником.
Ще один чудесний день під високими і чистими небесами.
Одразу за селом – пшеничне поле на всю ширину обрію. У повітрі висне одноманітне зумріння. Молода пшениця ще росте, тягнеться до неба вусатими колосками, але вже де-не-де береться жовтизною. На перший погляд, це поле зелене, одначе, коли пильніше придивляєшся, то знаходиш добрий десяток відтінків – темно-зелений, сизий, зелено-жовтий, блідо-зелений та інші. Ось випнувся високо багряний мак. На межі – буяння польових квітів: волошок, ромашок, жовтцю і десятків інших, назв яких, на жаль, не знаю.
Нездвиженна спека. Десь узявся бузько – пролетів безшелесно над нерухомим полем і зник за пагорбами. Метелики, як добрі духи цього світу. Жайворонки аж захлинаються від співу. Вони співають лише над житами. Цікаво, чому?
Десь узявся ворон, кракнув пронизливим, немов простудженим голосом, і тут же замовк, ніби відчув усю неприродність свого крику в цьому царстві яси і спокою. Його стихія – негода.
Пірнаю у пшеницю, як у воду, й ніби пливу в зелених хвилях, купаюся в них.
– Щоб моє життя було таке довге, як день на пасовищі, – каже, усміхаючись, дід Микола.

6
***
Добре в цьому полі, де блакить загусла,
Де тримають небо білі крила бусла,
Де стихія вітру – нашої прамови,
Гарне товариство – ластівки й корови.
Накупаюсь в небі і у трави ляжу,
Душу, як лошатко, на стерні прив’яжу,
Хай на павутинці бабиного літа
Поживе в цім полі, доки сонця-світа.

Женемо корови через село, і погляд мимоволі забігає на кожне подвір’я.
Які колоритні картини! Скільки навколо цікавого і незвичного.
Ось Славко Сидень порається біля воза чи вдає, що порається, а розжохкана з самого ранку жінка вичитує йому мораль. Він ще сонний, ледь рухає руками, лице запухле і апатичне після вчорашнього перепою і до нього навряд чи доходять жінчині прокляття.
Сухий і маленький, як підліток Федьо Мухва пиряє на городі траву й напихає нею мішок. Він у довгому брудному халаті й виглядає комічно, як Луї де Фюнес. Смішно закидає мішок на плечі й дріботить до хліва. Він живе з старенькою мамою, що уже не може ходити і тому всі турботи по господарству лежать на ньому. Він ніде не встигає – ні вдома, ні на тракторній бригаді, де працює механізатором, тому все у нього біжком-біжком.
До нього кричить через паркан Марина Чуєш-Чуєш.
–Ти, пришелепуватий Федю, знову заляпав гімнами всю вулицу. Не можеш, чуєш-чуєш, добре закрити борта?! Він гній возит, всі мают знати те і бачити. Тепер на вулицю не мош вийти. Ще перейде два рази колєйка – і сиди в смороді по самі вуха...
Вся вулиця справді у гної і Федь, чуючи за собою вину, поспішно ховається в хліві. Але і там його здоганяє писклявий, ріжучий і сухий голос.
У майці, але в галіфе і гумових чоботах Петро Титар поважно ріже під стайнею капусту. Мабуть, кролям. Осуркуватий, міцно збитий, з великою головою і колючими очима, він ніби живе втілення добротного господаря. І така ж у нього жінка – тілиста, поважна, добра господиня. У хліві у них кілька поросят, три корови і бичок, десятки курей, качок та індиків. А ще кролі – особлива любов Титара.
Стефка Волох підпирає грудьми ворота. Пишна сорокарічна молодиця. У неї лише одна корівчина і на подвір’ї повна пустка. Живе легко-мягко. Уже з самого ранку щось жує і лупає очищами туди-сюди.
–Гній не вивезений, – каже про неї Марина Чуєш-Чуєш.
Її чоловік Несторко – ще більший гниляк – досі валяється в ліжку. Він так лежатиме до десятої, а потім годину манжатиме на конюшню, хоч до неї рукою подати. Та Несторко кожного зустрічного перепинить, біля кожного подвір’я стане і доки не викурить кілька сигарет, до конюшні не добереться.

8
Во ім’я Отця і Сина і Святого Духа! Господи, молюся на Твою красу.
Ми у полях під Чагарами Збаразькими і Рогівцем.
Навколо справжній дикий степ, розкрилля незайманої природи. Сухі високі трави, що сягають по пояс.
Далина під блакитним небом.
Грицівці далеко на тлі медоборівської гряди – як сім віків назад, як одвіку...
Чим дальше віддаляємося від села, тим у незвичнішу сивизну воно огортається і ніби віддаляється од нас у часі. Я хочу підшукати назви тим відтінкам, що його оповивають, і не знаходжу. Не сизо-блакитна, не сіро-голуба, не біло-синя, не... Не знаю яка. Цей колір ніби підсвічений із середини. Ще жодному художнику не вдалося його передати, хоча багато хто малює далекі погорби і села в серпанку маревіючих незвістей.
Уже кількох зайців тут сполошив.
–Ох ти! – щоразу вихоплюється у мене.
Розкіш і благодать!

9
Колись тут був колгоспний сад, потім його по-варварському викорчували і тепер гоголіє пустир.
Частина його заросла будяками і полином.
На перший погляд, начебто нічого незвичного, а придивишся – зачудуєшся: яка по-своєму незвична картина! Яке багатство відтінків, невичерпність природної фантазії!
Одні будяки ледь відірвалися од землі, інші випнулися високо вгору, а деякі сягають вище людського зросту. Вони здаються просто фантастичними, ніби пришельці з інших планет: широко розкидане листя, розстелене по землі, гострі, оскирені колючки і високі горді корони. І люди й корови тримаються од них на безпечній віддалі. А яке багатство кольорів: тільки оранжевої барви добрий десяток відтінків – сизо-голубий, білий, рожевий, світло-бурий і ще інші. Легкий хихлатий пух летить за теплим вітром, і ця гостропіка орда завойовує все нові й нові території. Безгосподарність? Авжеж. Але для мене – пришельця – оця екзотична експансія повна невимовного здиву і краси.


НЕБО ДИТИНСТВА

1
Лежу в траві й дивлюся в блакитне ятристе небо. Воно таке ж, як у дитинстві, і навколо такі ж дива, як сорок років тому – шепіт трави, що хитається од вітру, зумріння бджіл і важке гудіння джмелів, дурманні пахощі квітів.
Але все далеко не так, як у дитинстві.
Не так.
Чому?
Чи не тому, що жив тоді за межами часу, а тепер він постійно тримає мене у своїх лещатах? Я начебто відпочиваю, але в голові тримаю те, що повинен зробити через годину, завтра і через тиждень.
Вбивча детермінація часу!

2
З дитинства і до сьогодні найхвилюючіше – блакитне небо.
Блакитний – синонім безмежжя.
Коли потопаю поглядом у блакитному, то відчуваю безсмертну душу в собі.


ПАЦАНИ

1
Спершу хотів написати про них повість чи ширше оповідання, але для цього мені доводилося б вигадувати, фантазувати, компонувати сюжет, а робити цього не хочеться. Життя вперто не підкидає пригодницьких сюжетів із захоплюючою інтригою та динамікою. Мої друзі-пацани не шукають скарбів, не займаються пошуковою роботою, не мають найменшого уявлення про „тимурівський рух”, вони просто ходять у школу, виконують домашню роботу, а у вільний час гасають у футбол. Все, що у нас є радісного, – це ліс і футбол. І заради них можу пожертвувати всім: діловою зустріччю, цікавою книжкою, творчою роботою, далекою поїздкою та ще багато чим. Певен – вони теж.
З ними легко і просто, бо в них немає „дорослих проблем”, вони веселі й життєрадісні й часткою того світлого оптимізму завжди наділяють мене. В них красиві, звинні й мускулисті тіла, вони – діти і над ними витають янголи.
Я згуртував їх у футбольну команду, а це відчуття сили і відповідальності, домігся того, що ми граємо за будь-якої погоди і у всі пори року.
Взимку – в лісі, на галявині, весною і восени – у пансіонаті, де є невеличкий стадіон, оточений з трьох сторін лісом. Це дивовижно гарна місцина, з якої відкривається вид на далекі пагорби, густо обліплені дачами і обрамлені лісом.

2
Їхні призвіська, придумані ними, варті того, щоб їх назвати, бо в них невичерпний дух фантазії, тонке відчуття іронії й краси слова: Нюфа, Тасік, Свірчик, Валівчик, Люся, Шкарлупа, Макс, Помідорчик, Страшний, Грубий, Санчос, Забалуєв.
Дивно, як ці вуличні прізвища точно означують їх внутрішню сутність, прилипають до них, навіть личать. Я також іноді пробував когось із них охрестити іронічним призвиським, але нічого з того не виходило.

3
Мова у них жахлива.
Як пошесть, з якою я безсилий боротися і якою заражені майже всі, біда, лихо, що неймовірно засмучує мене.
Спершу я обурювався, соромив їх, погрожував, роздавав поличники – нічого не допомагало. Пізніше давав якісь маленькі грошові нагороди тим, хто переставав лаятися – не допомагало. Не допомогли і численні розмови один на один „по душах”, прохання зважити на мій вік і таке інше. Викорінити цю заразу неможливо. Лаються не тільки хлопці, а й дівчатка, школярки других-третіх класів. А ще безбожно палять. Через три роки я зрозумів, що в цій боротьбі потерпів поразку – і припинив боротьбу. „Не водися з молодими”, – застерігав Тома Кемпійський. Справді: поведешся – дурного наберешся.
Завжди втішався думкою, що вони щось добре візьмуть од мене, що буду їм зразком і прикладом, але це виявляється ілюзією. У боротьбі з середовищем один не воїн, якщо він, звісно, не Песталоцці чи Сухомлинський.

4
Вони вбираються у колодочки, входять у силу та красу, і на моїх очах з дітей перетворюються у підлітків, отроків – сильних, здорових, занозистих і задерикуватих, з гарними і звинними тілами (козацького крою!), а я свою силу втрачаю, мені починають дозоляти хвороби, опосідає утома, мої м’язи здають, ніби моя внутрішня снага і здоров’я переливається в них. То моя найбільша печаль.
Бачу як прибувають їх сила і краса, але вони не помічають як убувають мої. Вони надто засліплені й щасливі повнотою свого здоров’я і розквіту.

ЛЮБІТЬ ТРАВУ!

Трава вчить як треба чіплятися за життя, пробиватися там, де, здавалося б неможливо пробитися, рости і жити за будь-яких умов.
Будьмо, як трава.


САМОТНІСТЬ

Загублена в полях вишня говорить мені про бездонність самотности.
Тут же в уяві зринає дивовижна картина Д.Шовдри, який умів так передати закинутість Божої істоти в цьому світі, як мало хто.

3 Потій Іван – поет, автор кількох поетичних книг, один із організаторів „Галицько-Волинського братства”, заснованого 1989 року, живе і працює в м.Кременці на Тернопільщині.