ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК

АПОКРИФ СІЧНЯ

1
Цей перший день нового року....
Він завжди однаковий: тягучий, сірий, нецікавий. Передусім після безсонної чи рваної ночі заполонюють утома, якась незбагненна душевна пустеча. Разом з тим, десь у підсвідомости гніздиться очікування чогось нового. Ніби свято, бо ж перший день нового року, але насправді будень, і як наслідок, ні свято і не будень. Роздвоєння, непевність, невизначеність. Зависаєш між минулим і майбутнім. Закінчувати старе? Але все ніби закінчене. Починати нове? Недоречно, невчасно, нелогічно... і після важкої ночі важко.
З часом все більше починаю ненавидіти цей перший день нового року.
Мляві сніжинки, що тануть, ледь торкнувшись землі.
Так і мої думки, бажання і поривання, не викристалізувавшись у щось стале, розвіюються.

2
Другий день Різдва. Свято Марії. І ми провідуємо з Галею трьох найближчих нам Марій, щоб привітати їх із святом. Коли пізнім вечором повертаємося додому з сумом думаю про те, що кожна з них Марій по-своєму глибоко нещасна, кожна несе свій трагічний хрест. Одна втратила сина і залишилася на схилі віку майже цілком самотньою, друга овдовіла після сорока п’яти, третя так і не вийшла заміж, посивіла у дівоцтві. Господи, чи є на світі щасливі Марії, чи є десь рай без пекла?
Чи може, ми уже так створені, що коли бачимо трагічне, то весь світ постає у чорних фарбах і нічого світлого помітити не можемо?


ГОЛОС ІЗ ХОРІВ
1
На третій день Різдвяних свят ударили морози, ще зночі знялася шарга, і Воскресенська церква була напівпорожня. У притворі гуляли різкі протяги, мене лихоманило, підступала якась недобра чіпка недуга і я вирішив попроситися на хори.
–Проходь, а я зараз, – сказав знайомий семінарист і подався кудись углиб храму, мабуть, у захристію.
Я прочинив масивні дубові двері й став підніматися вгору крутими, звивистими сходами, висіченими з білого каменю, вихід був сутеневий, надто вузький (камінні стіни давили), одгонило вологістю старовинного замку і все це ніби відкидало мене у хтозна яку минувшину.
Жодні звуки сюди не долітали – ні з притвору, ні з хорів – і в цій нерозтлінній тиші помирали навіть мої власні кроки, бо ступав з незвички обережно і скрадьцем. Чомусь мені той серпантин сходів і та хода видалися безконечними (хоча, Господи, скільки тої дороги з притвору на хори), чи не тому, що у замкнутому просторі одразу ж утрачається відчуття часу і реальності. Нарешті в напівтемряві почулися тихі, ніби бозна з якої далечі перші визвуки, і я побачив у стіні глибоку нішу та двері. Але поторгавши ручку, зрозумів, що то якийсь прикомірок, і треба спинатися далі.
У ту мить мені здалося, що я просто пішов не тими сходами, чи заблукав у якомусь містичному лабіринті, який веде в занебесся. Було водночас і дивно, і жаско. Але тепер з кожним кроком ангельські співи наростали, ставали яснішими і чіткішими, й нарешті я угледів дощані двері, за якими мені відкрилися хори. Сподівався побачити вузьку темняву закутину-келійку і якийсь десяток семінаристів, як на старовинній ліногравюрі з древньоруської хрестоматії, що з дитинства закарбувалася в пам’яті, але переді мною, ніби на широкому і світлому кону, розгорнулося величне дійство.
Десь зо два десятки хористів – ставних чоловіків і молодих красивих жінок – вивишалися над пюпітрами і виводили „Алілуя”, і стільки ж людей снувалися у них за плечима. Кожен з них ніби мав якусь функцію, як за лаштунками театру: хто чекав свого виходу, хто гортав пісенник, хто „Божественну Літургію Івана Золотоуста”, хто тихцем у темному закапелку гугонив якийсь акафіст, а інші просто тинялися сюди-туди чи сиділи на широких лавах, розставлених попід стінами. Один кремезний чолов’яга рився у шафі з паперами і дзвенів в’язкою ключів, інший – мабуть, якийсь церковний чин,¬ такий же вугластий крем’ях з хмарним лицем Саваофа обшастував усіх гострим і чіпким поглядом. Він був певен своєї влади і значущості. Коли наші погляди зустрілися, мій якось одразу потах.
Увесь цей рух і спів були сповнені внутрішнього драматизму і одразу ж захопили мене. Тут народжувалося таїнство Божественної Літургії й разом з тим діялося щось окремішне, суєтне.
Зосереджені й натхненні співаки з гарними відкритими і ублаготвореними лицями, красива жінка-диригент з легкими і пружними, як лебедині крила, руками, різко контрастували з рештою мирської публіки.
Чи то мені тільки так видавалося?
Чи не хотів я побачити тільки янголів і херувимів та почути їх засвітні голоси?
Майже нікого з тих людей я не знав – хіба що двох-трьох: жінку знайомого поета, артистку місцевого драмтеатру, студента музпеду...
Та ще Равлюка!
Він цікавив мене найдужче.
Я побачив його на лавці у темнавій закутині з відстороненим і, здавалося, закам’янілим лицем. Він нажидав свою хвилю, йому належало відспівати „Символ віри”.
Коли я вперше – кілька років тому – побачив його, то не повірив, що це той самий неоковирний, з масивним і грубим обличчям каменотеса чи м’ясника чоловік, який виводить такі божественні солоспіви.
І тепер, коли прийшла пора стати за пюпітр, він якось одразу перевтілився, швидко і різко підвівся з місця, розімнув кряжисті плечі, вирівнявся і тут же витягнувся весь, закинув голову назад і видихнув з потужним потоком повітря перші звуки. Неймовірно густі, сильні, діткливі. На хорах запахло ладаном і миррою. Тоді ж одразу всі завмерли, припинився найменший рух, і хористи упивалися тим співом, бо відчували, що то розмова з Вседержителем. Його тіло ніби залишилося десь за межею голосу і видавалося несуттєвим і майже зайвим додатком до нього.
Равлюк співав з відстороненим і хмільним прижмурцем очей, самозаглиблений і одухотворений, нікого й нічого не бачив навколо себе. Все було ніби природно і легко, але я відчував, що цей пеан – то його тяжка, хоч і улюблена, труждина, бо в голос переливається кожна клітинка і кожна клітинка тяжко працює.
Потім ще довго під куполом храму, що вигравав світлою озолочою, відлунював мені той чистий і тужавий голос, даруючи відчуття польоту.
І якось по-особливому відкрилися чудесні розписи купола, що тепер були майже на віддалі простягнутої руки.
Я знав, що колись, як моя душа буде прощатися з тим земним світом, то прилетить і сюди, щоб іще раз звідати ту безмірну радість і спити відлітний спів хору, яким живилося моє хворе живе серце цієї Різдвяної суботи.

2
Хто у церкві зі мною, той брат мій. Тільки з тим мені добре й хочеться тулити до серця. А поза церквою дружби для мене вже немає і бути не може. Є приятелі, знайомі, що вхожі в мій дім, але вони, як тіні проминущі в моєму житті.

3
Здається, ніколи не проходила поза моєю увагою творчість Г.Квітки-Основ’яненка, другого після Григорія Сковороди великого „євангеліста”, глибоко релігійного письменника. Не менш уважно приглядаюся і до стилю життя самого автора „Марусі”. Адже мистецтво жити завжди цінувалося набагато вище, ніж мистецтво творити. Навіть більше: було важливо, як живеш, а не як пишеш. До того ж, друге неодмінно випливало з першого, а не навпаки.
Через усе життя Г.Квітка-Основ’яненко проніс любов до молитви, знання церковних книг, релігійного обряду. Біографи оповідають, що він любив читати на крилосі, дириґувати церковним хором, розмовляти з церковно¬служителями. До смерти у своїй кімнаті тримав аналой (тетрапод) з молитовником і світив лампадку перед іконами. Але поза тим вів життя цілком світське, був членом танцювального клубу, директором театру, віддавався справам освітнім і просвітнім. А отже – милуватися церковними обрядами, співами і дзвонами так, як милуються весіллям, купальськими іграми, веснянками тощо. В цьому було щось епікурейське, але таке, що, за переконанням поета, не суперечило християнській моралі й чистоті душі.

4
Біль перевіряє силу віри. Якщо віриш, то який би не був біль, знесеш мовчки, бо маєш певність – Бог усе знає, він чує тебе, посилає це випробування, як покуту і розплату.
Коли віра квола – починаєш скаржитися, нарікати, квилити...
Хоч а я не знаю до кінця, чи можна великі страждання знести мовчки. Страждання теж не мають меж, але має їх людська виносливість. Є муки понад людські сили, вони врешті-решт виривають у людини саме життя...

5
Хто вище стоїть перед лицем Вседержителя – начитаний інтелектуал, мудрий логік, який не може вірити у Творця і стати на коліна, бо цей світ, на його переконання, підпорядкований сліпим законам абсурду і для якого „цілковитий брак логіки у християнстві залишається єдиною можливою логікою віри”, чи та цілком самотня і хвора стара жінка, яка втратила у цьому світі все, але не втратила віри і не зреклася благодаті молитви?

6
Коли через рік я піднявся з притвору на хори, то це можна порівняти тільки з тим, що пішов по воді чи опинився на небі. Літургія постала в усій своїй божественній красі та величі. Я ніби опинився в епіцентрі її народження, у тайні тайн і розчинився у тих голосах...

7
Сумніви постійно роздирають мене, і це моя найбільша мука. Вважав, що, така шалена амплітуда хитань тільки у мене, провалювався у відчай, тримався з останніх сил. Але ось читаю в Блеза Паскаля: „Заперечувати, вірити і всьому сумніватися – це для людини те саме, що біг для коня”. А в Чеслова Мілоша: „Я був людиною глибоко віруючою. Я був людиною невіруючою. Ця суперечність така велика, що невідомо, як з нею жити”.

8
Не відаю, як там на Небі й ніхто не знає. Питання, що таке Космічний Розум, яка ієрархія у тих вимірах було і буде для нас відкритим. Але я певен, що релігія для нас найкращий і найкоротший шлях для входження у вищий горний світ. І не треба шукати інших доріг та стежок, бо нічого кращого за той, що запропонований Творцем, не знайти. Атеїзм, сумніви і все інше заводять на манівці.

9
Коли людина робить добро, то майже завжди натикається на перешкоди і труднощі, а коли зло – все іде гладко і легко.
Це особливо відчувається у письменстві.
Книги обезлюднюючі й темні народжуються швидко і безболісно, розходяться великими тиражами, тут же перекладаються на інші мови, приносять авторам премії і визнання, а книги світлі, божі, покликані допомогти одрятувати душу, народжуються в муках і в муках пробиваються до читача.
Кого сьогодні читає масовий читач Росії? Демонічного Сорокіна, циніка Пелєвіна.
А світ? Мішеля Уельбека.

10
Що таке пекло? Що таке кара до сьомого коліна?
Це коли батько чи мати бачать з неба як страждають діти й онуки за їхні гріхи, а допомогти не можуть і змінити щось не всилі.

11
Приймаючи Христа, обираю шлях до вічности через страждання.

12
Іноді на хорах появляються діти, і тоді обличчя у всіх ніби засвічуються, настрій стає більш піднесений і радісний. Приємно спостерігати як розпрозорюються жіночі обличчя, коли вони дивляться на дітей, що пурхають, як янголята. Здається, вони бачать крила за їх плечиками і чують їхній пошум.

13
Стежити за тим, як Равлюк підходить до пюпітра і готується до співу, цікаво і хвилююче. Відчуваєш душею: відбувається щось справді таємниче, незвичне і велике.
Спершу здається, що вже ніколи цей грубий, трохи неоковирний чоловік, не видобуде з грудей щось божественне, зате потім більше подивування і захоплення.
Він співає не лише горлом, легенями і губами, а й усім тілом, а найбільше руками і кінчиками пальців, – і важка, вуглувата статура враз стає легкою і невагомою.
Таїна народження гімну на славу Господню.
Диво, що називається талантом.
Мабуть, так упивався співом і отруювався своїм голосом Розумовський.
І Мазепа.
І Сковорода.

14
Так складалося у моєму житті, що майже усі, хто колись мене глибоко ранив, принижував чи обкрадав, потім потрапляли у якусь залежність од мене. Якщо не вони, то їх діти чи навіть онуки. Така ось закономірність.
Одна жінка за брєжнівщини подала на нас у суд за те, що ми засіяли свій клаптик городу колгоспним ячменем, і ось через кілька років її син стає моїм студентом, має скласти залік та іспит.
Мені тепло від думки, що я не помстився на тому хлопцеві, навпаки – поставився до нього так прихильно, що він навіть попросив мене стати керівником його дипломної роботи.
Мені не треба було силувати себе, переборювати, це майже нічого не коштувало мені. А отже, заслуга в цьому, очевидно, не моя, чи точніше – не тільки моя, а Того, Хто наділяє людей душевними якостями.
Знаючи це, я готовий також пробачити тому, хто злом відповідає на зло і навіть тому, хто кривдою „віддячує” за добро, бо в цьому, отже, провина не тільки його.

15
Літургія з хорів.
Погляд згори.
Душа під куполами церкви, розмальованої дивовижним пензлем А. Жураківського.
Разом з янголами.
Але саднить думка: може треба слухати Літургію не над людьми, а глибоко внизу, в печері, в яскині?
Ні, Літургія має підносити душу до небес.
Це моє вознесіння, відчуття неба і польоту.
Доки лунає цей божественний спів.

16
Можливо, я помиляюся.
Так, я часто помиляюся.
Але я помиляюся у вірі, а не в безвір’ї.

17
Моя віра – це моя надія. І любов.

18
Не завжди можу вистояти у правді, але мені завжди хочеться допомогти тому, хто на це спроможний.

19
Сьогодні не знаю, як міг думати, що цей світ не має свого Творця, що усі земні дива створені не космічним розумом, а шляхом еволюції, та ще й твердо стояти на тому. Що таке після цього людський інтелект, якщо так легко він одурманюється, зомбується?
Хіба не досить одного погляду на дерево чи квітку, щоб збагнути – таке диво може витворити тільки організований розум у Вищій космічній лабораторії?
Але ж дивився, любувався, захоплювався – і не усвідомлював...

20
Це не од людини залежить, скільки в неї „неба” і скільки „землі”.
Тобто, не тільки від людини.
Це дається Вищою Силою.
Наївно докоряти селянинові, що він надто заземлений і підносити монаха, що він обрав схиму. Потяг до того чи іншого закладений від народження.
Мабуть, найкраще, коли „небо” і „земля” гармонійно зрівноважені у душі. Але так думаю я, бо легко злітаю в небо, коли пишу, а при тому не втрачаю міцного грунту під ногами.
–Твоє нещастя в тому, що ти не став монахом, – каже Люда Литвинчук .
А я знаю: ось коли б став монахом, тоді й почалося б моє найбільше нещастя, тоді й наробив би більше гріхів.
Я не створений для келії, до цього мені ще рости і рости, а тим часом я маю написати сто своїх томів. Може, вони стануть тими сходинками, якими маю піднятися хоч трохи вище до неба?

21
Чи хвороба – наслідок якогось гріха і наші страждання – вислід моральних падінь і злочинів?
Так, я приймаю цей постулат.
Але тут ще не вся правда. Людина розплачується не тільки за свої прогріхи і провини, а й за важкі гріхи своїх предків. Щось тягнеться за нами, а щось і за нашим родом. Якби це було не так, то не народжувалися б каліки і хворі.
Але і тут ще не вся правда. Таємниця залишається таємницею, непізнане непізнаним. Ніщо не суджено розгадати до кінця. Свою тайну Господь закрив на сотні замків.
Одне маємо усвідомлювати чітко і одного дотримуватися непорушно: жити так, як заповіджено Христом, не примножуючи гріха, а спокутуючи його, щоб не приректи на ще більші страждання себе і своїх нащадків.

22
–Ти маєш усі підстави бути найщасливішою людиною у світі, – каже Люда Литвинчук.
Це так і не так. Бо кожен в душі носить рай і пекло. І як більшість людей, я їм свій янгольський і слізний хліб.

23
У пізнанні себе пройшов складним і суперечливим шляхом – від глухої ненависти до любови.
У мене тут не було ні вчителів, ні взірців для наслідування, я ішов наосліп, інтуїтивно.
Тепер, озираючись назад, бачу, що то був правильний і добрий шлях, тож почуваюся майже щасливим. Більшість людей, на жаль, проходять у зворотньому напрямку – від любови до ненависти. А в старості вийти з цього глухого кута вже немає сили.
„Я пишу до вас, як до розумних людей, здатних пізнати себе. Адже той, хто знає себе, знає Бога...
Той, хто знає себе, знає всіх.
І той, хто може любити себе, любить всіх”, – пише Антоній Великий.

24
Життя людини, світу і людства – таємниця. Суцільною тайною оповите майбутнє, непізнаним до кінця залишається минуле, і нічого пізнати до кінця неможливо. Можна тільки здогадуватися, висувати якісь гіперболи, припущення, фантазувати. Людство прогресує в пізнанні тайн світу, але це рух черепахи. Таємниця залишається таємницею і для мене ім’я її – Бог.

25
У любови – як в озонному шарі.
Хочеш жити – люби.
Хочеш осягнути вічне життя – люби.
Хочеш бути щасливим – люби.
Люби і все інше дасться тобі.

26
Коли мені особливо важко і я починаю молитися, заплющивши очі, то завжди відчуваю поруч майже фізичну присутність тих людей, що моляться за мене... Вони створюють навколо своєрідне енергетичне силове поле, і до мене повертається спокій та умиротворення, знаю, уже нічого поганого зі мною трапитися не може...
Цих людей небагато – мама, Галя, Люда Литвинчук, баба Марія, отець Михайло Бедрій, можливо, дехто з студентів, – але це ті, з ким моя душа не розминеться й у вічности.

27
Упізнавати Бога в його творіннях треба і можна. Милуючись пейзажем, деревом чи окремим листочком, мимохідь думаю про те, що до них торкалася рука Всевишнього. Але одного споглядання і подивування мало, щоб осягнути образ Господа. Адже хіба може зрозуміти і уявити собі людину якась нижча істота, вивчаючи її, скажімо, з мотора машини чи будинка, хоч у них людина, може, вклала найбільше своєї снаги, розуму і любови? Хіба можна вималювати собі образ людини за тими речами, що її оточують? Частково так, але ж не в посутньому.

28
День за днем іде на дрібниці, витрачається марно, якщо не брати до уваги того неспинного плину думок, тої безперервної “молотьби”, що відбувається в мозку (хоча який в тім сенс не нам знати). Одна суєта. Спохватишся: Господи! Заглянеш у дзеркало – які жахливі сліди залишає час на обличчі. Але на це нема жодної ради. Часу не зупиниш – ні благаннями, ні роботою. Ну напишеш щось значуще – то й що?! Хто може передбачити, яка доля узагалі чекає книжку? Добре про це в мемуарах Ю.Шевельова.
Приходить час перейматися одним – душею. І вище прагнення здобути вічність – нема і не може бути для людини.


CIVIS ROMANUS SUM

„У мене за стіл сідає десять людей, – з прислугою. І всі живуть моєю працею”, – записав з утіхою В.Розанов в „Усамітненому”.
Ніколи над тим особливо не замислювався, але часто теж кажу собі: ”civis romanus sum” .
Минулого року в нашому будинку переночовувало понад сто письменників, художників, науковців... не кажучи вже ближчих чи дальших родичів. І багато „біля моєї праці знайшли місце в світі”.


СИМФОНІЯ БОЛОТА

Довго знеосмілювався повторити взимку свою навколоболотяну мандрівку, щоб здійснити давнє зманливе бажання, але нарешті-таки зважився. Для цього вибрав собі майже безвітряний, морозний та сонячний поранок.
Коли здалеку підходиш до цих розірваних снігами болотяних острівців, то, здається, що вони розмальовані лише у два кольори – білий і чорний. Здається також, що там нічого цікавого бути не може: стоять, заметені снігами, кущаки, дерева та очерет – і все. Але то тільки здалеку. Зблизька все по-іншому.
Я уже знаю, що пройти доведеться не менше семи кілометрів, але та дорога починається для мене, як пісня: сніг, скутий морозом, не проламується під ногами, і я собі весело ковзаю по ньому... Сухий здурілий очерет похитується п’яно і ніби перешіптується між собою.
Дерева принишклі й насторожені, а може, просто дрімають.
Навіть тепер, осередь зими, тут живуть птахи – ворони і горобці, – а може тільки підночовують, бо що тут спожиткувати?
Здалеку помітив сороку, що причаїлася на грушці-дичці і спершу сторожко пасла мене очима, а потім заскреготала-залементувала і коли я підійшов зовсім близько – вмигока зникла у хащах верболозу. А за нею, ніби піддражнюючи, подалися удогонь безтурботні й нешпетні горобці.
Од голих дерев відгонить сумом.
Хтось сказав: упокоєні скелети зимових дерев.
Ні. Дерева взимку особливі. І кожне з них має свій настрій, свій дух, що тут, в облозі засніжених улоговин відчувається особливо гостро. Постоїш біля якогось дерева і ніби з близькою людиною погомониш, хоч і без слів.
Шиширхає під ногами замерзлий сухий очерет, зотрухлі водорості, надламана осока-різуха.
Десь сплять тут, як ведмежата у берлозі, мавки і потерчата, водяник і той, що греблі рве... Тут оживає казка.
Далі вивишаються дикі груші й алича.
Один острівець вражає по-особливому – оточений молодими вербичками, здалеку нагадує застиглу карусель. Весною він оживе. Чому ж не звернув на нього уваги влітку? Мабуть тому, що зелені розбуялі верби перетворилися в суцільну гущавину, а тепер, безлисті і оголені, нагадують подруг, що взялися за руки і створили коло.
Проходжу ще кілька кілометрів. Самотній ворон на кощавому дереві любомирно стежить за мною у півока.
Несподівано піднімається низовий холодний вітер, і погода починає мінятися. Блідне сонце в опалових небесах. Іти стає важче, ноги частіше провалюються в сніг, мушу зупинитися, щоб припочити.
Ген удалині марчіють три людські силуети – мабуть, мисливці. І справді, згодом два глухих постріли долітають з далини. Але тут вони нікого не сполохують, бо нагадують тріск сухих гілок.
Де-не-де трапляються обчерчені стовбури дерев – значить зайці також никають тут.
Обминаю ще одну влоговину і наближаюся до найбільшого в тих місцях пагорба – Говди. Навіть у снігах він не втрачає свого особливого чару і таємничості. На камінному хресті гордо возсідає яструб, що від людей воліє триматися поодаль. Навіть на поштивій віддалі я розрізняю відтінки на його самшитовому пір’ї, бачу пильні сторожкі очі й відчуваю, який це гордий і гарний птах. Здається, під його гострими очима все затаюється і нишкне, як під поглядом орла.
Трюхикаюся далі, добре набивши ноги. Все рідше трапляються тернаві кущаки і темні корняки, опалий хмизняк.
За одним з поворотів виринає невелике плесся, що зблискує, як дзеркало. Підходжу ближче і присідаю навпочіпки. Під кригою видно жмутики замерзлої зеленої трави. Де-не-де нуриться вода. Гарно. Навколо плеса грушки-дички, алича і бересток, якого не помітив улітку.
Далекі пливкі краєвиди такі рідні й милі душі, що не сказати. Тепло, що іде від них до серця, може дати одна лишень батьківщина.
Трохи передихнувши, повертаюся назад, щоб завершити уже іншим берегом свою мандрівку.


РУХ КНИГИ

1
У більшості книголюбів бібліотеки систематизовані й каталогізовані, де кожен томик має своє місце.
У мене по-іншому.
Моя книгозбірня – як жива ріка, що перебуває у невпинному русі, який, сподіваюся, триватиме доти, доки я живу.
Не кажу, що це добре і прийнятне для всіх, але по-іншому не можу уявити собі робочу бібліотеку.
Цей рух книг наповнює моє життя особливим змістом, мені приємно спостерігати за ним, бачити не мертву статику, а життєдайну динаміку. Коли думаю, що саме я запустив цей величезний механізм, який налічує понад п’ять тисяч книг і ця кількість щоденно збільшується, моє серце наповнюється тривкою радістю і гордістю.
Бо рух – це життя.
Книжки потрапляють до мене різними шляхами: одні з книгарні чи прямо з друкарні, другі через пошту, треті завдяки друзям і знайомим.
І саме тоді, коли книжка опиняється в моїх руках, починається те, для чого вона створена – її головний рух.
Спершу кілька днів вона мандрує у межах спальні – з письмового стола, за яким я зазвичай працюю, до нічного столика біля ліжка. Чим цікавіша книжка, тим повільніше і довше читаю її, розтягуючи задоволення, тим частіше беру в руки, а отже, вона знову і знову перекочовує з одного місця на інше.
Добрі книги затримуються в спальні на кілька днів, іноді на кілька тижнів, а в рідких випадках навіть місяців. Всеїдний читач знає, скільки тихої радости й невимовної насолоди може принеси уже одне шиширхання сторінок улюбленої книжки.
Потім прочитаний томик перекочовує у робочу бібліотеку, і я вже рідше повертаюся до нього, та все ж повертаюся, вихоплюючи з туго спресованих стелажів, щоб перечитати якийсь фрагмент, показати знайомим чи виписати потрібну цитату. Робоча частина бібліотеки у кабінеті нараховує до п’ятсот томів, що потрібні мені для щоденної праці й мають бути наохваті. Але більшість з книг тут надовше не затримуються, окрім словників, деяких хрестоматійних і наукових видань та улюблених щоденників і мемуарів.
До книжки, що припала до душі і стала подією в житті, рука тягнеться ніби мимохідь. Буває, хочеться знічев’я доторкнутися до неї, провести пальцями по корінцеві, потримати якийсь час в руках і помилуватися, подумки повертаючись у стихію улюблених подій і відчуттів. Приходить час, коли на корінці нової книги зупиняється тільки погляд. Мандрувати очима по силуетах улюблених книг – одна з найприємніших мандрівок, які я знаю.
Але нові книги невблаганно витісняють старі, і вони робочої бібліотеки перекочовують в основну книгозбірню, що знаходиться у двох кімнатах – на першому і другому поверхах. Добірніші книги, незаперечна класика, улюблені видання, залишаються на другому поверсі, а менш цінні опиняються внизу. Абсолютно бездарна, графоманська, ширвжиткова лектура відлітає на горище. Я знаю, колись вона буде знищена, але в самого рука не піднімається.
Звісно, головний рух книги невидимий, той, що відбувається у голові, у свідомости, в душі, – це, так би мовити, внутрішній рух книги. Але зовнішній не менш хвилюючий і важливий для мене, бо він тісно пов’язаний з внутрішнім рухом, залежний од нього, обумовлений ним, зрештою, один без одного вони, здається, існувати не можуть.

2
Коли зустріну хлопчика, що схилився над книжкою і нічого не бачить й не чує навколо себе, то враз така тепла хвиля заллє груди, ніби себе малого побачив.
Я од книжки очей не відривав: одну прочитував до обіду, а другу – пополудні.
І так роками. Десятиліттями.
Але книги не відібрали в мене ні дитинства, ні отроцтва, ні юності. Навпаки: збагатили їх, зробили особливими і великими.
І тепер мені хотілося б ніжно обняти кожного малого читальника і тихо сказати йому „Мій золотий хлопчику!”

3
Те, що читаю велику, можливо, вічну книгу мені сказав дощ, який почався ще зночі й замкнув мене в хаті до повного смерку, допоки я не перегорнув останню сторінку.
То був „Писар Східних Воріт Притулку” Галини Пагутяк, роман, що переніс мене по сей бік неба і дощу.
Роман-видіння. Роман-полусниво, нашептаний добрими янголами і непростими.
Напередодні ми потратили з нею два дні на біганину, зустрічі й балачки – на суєту.
Тепер намагаюся пригадати її обличчя і не можу, бо в тій летючій гонитві ніби розмилися і навіть стерлися його видимі риси і межі. Бачу тільки тихий і спонурений профіль фракійської рабині, стрепехато-патлате і сколошкане русяве волосся, видовжене петриківськими вітрами до неймовірних розмірів, а ще звільглий і присмучений погляд зглибочілих очей, що обдає незвідимою тугою або ятристим вогнем, прозраджуючи нетутешню силу. Ніби зійшла з картин Мервіна Піка.
Вона вся у тих світах, од яких мені хочеться заслонитися і одгородитися видимою красою землі.
Я відчуваю яка вона стомлена ув’ядаючим життям, зчавлена болем і самотиною, з якими оббулася і звиклася, заховавшись наскільки це мислимо у безчільну байдужість та філософський спокій.
А може, це тільки моя омана і за видимою недоладністю ховається ранима, зневрочена, але не знепевнена, не зламаносердна, не мрява і не зневолена світом душа?
Бо ж у рідкісні хвилини вона стає враз такою ятристо-занозистою і сильною, що, здається, спроможна скинути зриму незугарність тіла, як жаба-царівна, і здивувати-зачарувати острашливою красою і немислимою гостротою мислі.

ХУТОРИ

1
Понад усе на світі люблю хутори, і ніщо так не прискорює моє серцебиття, як далекий силует хутора на обрії, загублений в обширах безмежних полів. Коли, мандруючи, побачу такий хутір, то не можу проїхати мимо. Тоді в моїй уяві зринають тіні тих людей, що його заклали і успадкували, що провели тут земне життя з усіма його драмами, проблемами, але й умиротвореним щастям. Ніби хтось засвічує слайди перед внутрішнім зором моєї свідомости.
Якщо було попереднє життя, то я, безперечно, щонайменше одне з них провів хуторянином, бо ж звідки ця любов до усамітненого, млявого і тихоплинного існування? І нині хотів би завершити своє життя на хуторі, як великий Куліш чи Гюнтер Грас.
Скільки творчої радости мені подарували мені ті книги, що розповідають про хутірське життя: „Діти Чумацького шляху” Докії Гуменної, „Новели нашого хутора” Андрія Кондратюка...
Пасе старий дід-хуторянин корову і співає Літургію. Для кого? Для птиць і дерев, для корови і бджіл, для незримих янголів у небесах і власної душі.

2
У світлі скупого призахідного сонця відкриваються такі вабливі краєвиди, що ними наповнюється вся душа і ти ніби розчиняєшся у просторі. Ген удалині – хутори, розкидані в широких полях. Сади прозорі перед входженням у зиму, і такі ж голомозі тополі означують дороги. Ідеш їм назустріч і в уяві вимальовуються ті драми, що пережили люди на тих хуторах. Людське життя без драм і трагедій не буває.
Я ніколи не бродив тими полями і нікого не знаю, але чомусь здається, що зустріну знайомі обличчя і всі людські долі постають перед внутрішнім зором, як не екрані. Навіть більше – в уяві миготить минуле цього краю аж до княжих часів.
Там, за пагорбами – Теребовля.


ЧУЖА КРАСА

1
Світ сповнений чудес природи, і це особливо подивовує весною, коли земля і дерева починають одіватися в зелені шати. На кожному кроці відкриваються такі запаморочливі краєвиди, що не сказати. Але ловлю себе на думці, що з роками по-справжному мене можуть хвилювати і захопити лише рідні пейзажі. Я бачу їх найчастіше, але ніколи не перестаю милуватися і відкривати щось нове. Чужа краса буває велична, розкішна, навіть ошелешуюча, але це все-таки чужа краса. В душі вона не спроможна підняти теплої невимовної хвилі.
Це стосується і жіночої краси: можу милуватися, захоплюватися, цінувати, навіть поклонятися, але не любити всім серцем і душею, як люблю Галю.

2
У Грицівцях усе хвилює мене, тут ніби загострюються мої відчуття, глибшають зір і слух. Тут все по-іншому, навіть добре знані й начебто звичні речі: політ птахів і їхні гнізда на голих деревах, хмари над дахами будинків, крик півня і дитячі голоси над річкою.
Це батьківщина.

3
Часто ловлю себе на думці, що мене найбільше цікавить те, що відбувається у моєму рідному селі, а те, що в ближніх селах – хвилює менше, а в дальніх – і поготів. Й описувати ті події хочеться менше. Це називається відчуттям батьківщини. Я давно зрозумів, що так, як хвилюють рідні краєвиди, не можуть хвилювати жодні інші, навіть якщо вони більш вражаючі й живописніші.
Рідні люди, рідне село, рідні пейзажі – ось те, що тулиш до серця і що наповнює цей денник.... Але чи може це бути цікавим для інших?


МИСТЕЦТВО ЖИТИ

Вчитися треба у природи.
Хіба мета ріки доплисти до моря, де вона загубиться і зникне?
Її мета рух, бо тільки в русі життя прекрасне, хоч вона знає, що цей рух веде до загибелі.

1 Литвинчук Людмила – поетеса, живе і працює у с.Маренин, Березнівського р-ну на Рівненщині.

2 Я – римський громадянин.