ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Козак Дума
2024.11.22 08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
у чесність повернути віру,
не красти і багатим буть!

Микола Соболь
2024.11.22 05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?

Віктор Кучерук
2024.11.22 04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.

Артур Сіренко
2024.11.21 23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце») Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо

Ярослав Чорногуз
2024.11.21 22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.

Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,

Ігор Шоха
2024.11.21 20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.

Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,

Євген Федчук
2024.11.21 19:59
Сидять діди на колоді в Миська попід тином.
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як

Ігор Деркач
2024.11.21 18:25
                І
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.

                ІІ
На поприщі поезії немало

Артур Курдіновський
2024.11.21 18:18
Ми розучились цінувати слово,
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.

Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,

Іван Потьомкін
2024.11.21 17:53
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу

Юлія Щербатюк
2024.11.21 13:44
Цей дивний присмак гіркоти,
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?

Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне

Володимир Каразуб
2024.11.21 09:49
Ти вся зі світла, цифрового коду, газетних літер, вицвілих ночей,
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п

Микола Дудар
2024.11.21 06:40
Сім разів по сім підряд
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )

Віктор Кучерук
2024.11.21 06:38
Димиться некошене поле.
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?

Микола Соболь
2024.11.21 04:27
Черешнею бабуся ласувала –
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».

Володимир Каразуб
2024.11.21 01:27
        Я розіллю л
                            І
                             Т
                              Е
                                Р
                                  И
               Мов ніч, що розливає
                  Морок осінн
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Проза):

Богдан Фекете
2024.10.17

Полікарп Смиренник
2024.08.04

Тетяна Стовбур
2024.07.02

Самослав Желіба
2024.05.20

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Меланія Дереза
2024.02.08

Ольга Чернетка
2023.12.19






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Оксана Антоненко / Проза

 Голодний Хліб
Всім загиблим
від страшного
голодомору в Україні
присвячується

Г О Л О Д Н И Й Х Л І Б
Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?
Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…

… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…

…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…











***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2008-07-20 23:12:14
Переглядів сторінки твору 1470
* Творчий вибір автора: Любитель поезії
* Статус від Майстерень: Любитель поезії
* Народний рейтинг 0 / --  (4.580 / 5.07)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.462 / 5.06)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.755
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні
Автор востаннє на сайті 2011.03.24 17:13
Автор у цю хвилину відсутній