Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.17
00:04
Привіт!
Мене звати Портос. Можете сміятися, я вже звик. Можете також задавати дурнуваті запитання на кшталт «А чому не Араміс чи Дартаньян», гадаєте ви перші? Таких персонажів із таким «тонким» почуттям гумору я за свої тридцять з гаком років зустр
2025.12.16
17:55
Після ерзац-замінників зими
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
Прийшла зима упевнена і справжня.
Прийшла зима із лютої тюрми,
Прийшла, як генерал з найвищим рангом.
Прийшла зима, мов армія міцна
З настирливістю танків і піхоти.
Заснула в лісі змучена весна,
2025.12.16
13:22
Порадуй моє тіло – я готовий.
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
На ланцюгах моя труна – ореля.
Тих не почуй, хто про мій дух злословить.
Вони ніколи не були в моїх постелях.
Дай доторкнутися рукою до любові,
не відсахнись від мертвої руки, –
бо то не смерть, – то понагусло крові
2025.12.16
13:21
Не спішіть серед шторму і злив
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
промовляти: "Пройшов!". Все складніше.
"Пал, що наскрізь обох пропалив,
безпритульними потім залишив".
Не спішіть ви твердити про те,
що прочитаний вже до основи
ваш роман. Є багато ще тем.
2025.12.16
12:37
Дивлюся в небо — там зірки і вічність,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
А під ногами — грузько, як життя.
Сусід Євген, утративши логічність,
Штовха у безвість баки для сміття.
А я стою, немов антична статуя,
В руці —"Первак", у серці — порожнеча.
Дружина каже: «Досить вже бухати,
2025.12.16
12:21
Сувора Совість дивиться на мене,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
Тримає міцно землю й небеса.
Ніколи не виходила на сцену -
Далеко не для всіх її краса.
Тверді слова не промовляє гучно,
Все пошепки. І погляд вольовий.
Мені нелегко. Я - її заручник,
2025.12.16
10:42
Я - чарівник, слуга сяйних казок,
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
Ерато благородної невільник.
Тож віршопад пахтить, немов бузок,
У строфах - муси, слоїки ванільні.
МрійнА оаза! Щастя береги!
Повсюди айви, квітнучі оливи!
Рожевий мед любової жаги
2025.12.16
09:36
Буває, що чоловіки
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
ідуть із дому без валізи,
без штампа в паспорті та візи,
без вороття і навіки
в країну вільних душ, туди,
де благодать незрозуміла
стирає росяні сліди
серпанків яблунево-білих.
2025.12.16
06:08
Зима розквітла білизною
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
І світ морозом обдала, -
Красу створивши бахромою,
Оторочила півсела.
Сніжок порипує й блискоче
Навкруг холодна бахрома, -
Така зима милує очі
Та душу тішить крадькома.
2025.12.15
23:52
Недобре добро називати добром недобре.
Кремлівські недомірки міряють світ своєю міркою.
Ворожка ворогам ворожила вороже.
Генії на гени не нарікають.
Світило у світі недовго світило.
Пан Баняк до банку поклав грошей банку.
Одержимі своє о
2025.12.15
21:19
Теплом огорнута зима
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
Прийшла, нарешті, забілила
Цей світ чорнющий крадькома,
Поклала осінь у могилу.
Та раптом знов прийшла теплінь,
Лягла на плечі сніготалу.
Аж він од радості зомлів...
2025.12.15
20:55
Мій Боже, не лишай мене
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
одну на паперті юдолі.
Не все, мов злива промайне
у ніжних пелюстках магнолій.
За що не знаю, і мабуть,
я більш того не хочу знати,
залляла очі каламуть
2025.12.15
20:27
Ніч наповнена жахом,
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
Ще страшнішим за сон, –
Кров'ю вкрита і прахом.
Замінованим шляхом
Нас штовхають в полон.
Обгорілі кімнати
І відсутні дахи.
2025.12.15
19:55
Я повертаюсь у минуле,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
А в цьому часі бачу я
Себе у смороді й намулі,
Де йде отруйна течія.
У мерехтінні й шумовинні
Світів, епох, тисячоліть
Шукаю я часи невинні,
2025.12.15
19:00
Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
2025.12.15
14:41
цьогоріч ми всі гадали,
що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...що до весни буде осінь,
але ось зима настала,
мерзнуть пейси на морозі.
не захистить від морозів
і від вітру лапсердак,
простужусь, помру,- хто ж Розі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Антоненко /
Проза
Голодний Хліб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Голодний Хліб
Всім загиблим
від страшного
голодомору в Україні
присвячується
Г О Л О Д Н И Й Х Л І Б
Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?
Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…
… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…
…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…
***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…
від страшного
голодомору в Україні
присвячується
Г О Л О Д Н И Й Х Л І Б
Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?
Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…
… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…
…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…
***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
