Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.01
06:55
Жити не можу без мрії
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
Тої, що сил додає, -
Мрію, що зникне росія
Та, що безчесною є.
Мрію і вірю уперто
В те, що у голову впхав:
Мусить імперія вмерти
Задля безпеки та прав
2026.08.01
03:53
…За 3 години до…
…Сніг петербурзького дитинства тане, стікаючи брудною, холодною водою у Подєбрадах. Чужина. 1922 рік. Еміграція – це коли твоє минуле безжально відрізали ножицями історії, а теперішнє пахне вогкістю дешевої студентської їдальні та бід
2026.07.31
22:18
Одна — світанок, інша — захід.
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
Одна — це сміх, та ж — сонми дум.
Одна — коріння, інша — пагін.
Одна — це заводь, інша — струм.
Одна не всидить в холодочку —
така вертлява, як в’юнок.
А інша — в тихому садочку
2026.07.31
15:19
між химерних споруд
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
у містечку загубленім
під небом химерних хмар
чи ішлось тобі про
несвідомі розчулення
чи про кривий димар
облітаюче листя
посеред літа
2026.07.31
14:44
Від садка на околиці Вишнівця
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
Скоро мало чого і залишиться,
Бо унадивсь в садок
Енергійний дідок
І там топче панянок із Вишнівця.
Повсякчас лісоруби Іршави
Працювали на благо держави.
2026.07.31
13:33
Попереду мороз і вічна мерзлота,
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
Розлам епох, непримиренні січі.
Я йду у поле, де палають свічі,
Де сипле снігом стигла німота.
Я йду у бурю, жорна, у тартак.
Хай перемелять світові хуртечі
У невтолимій лютій ворожнечі.
Проб'юсь крізь темряву, нем
2026.07.31
07:47
Це було надлюб’язно, подумати про мене, отут
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
І я дуже подячний, адже ти був збагнув, що
Мене нема тут
І я не знав, що місяць настільки великий
І я не знав, що місяць настільки блакитний
І я вдячний, що винесли старі черевики
І що вибрали у червоне,
2026.07.31
06:05
Коли ви вправно клавіші торкали, -
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
Стихав навколо гомін балачок
І сам рояль у танцювальній залі
Готовий був пуститися в
танок.
І радістю світилася естрада
Від кількості мелодій і тонів,
А я в кутку стояв і слухав радо
2026.07.31
05:55
до 120-ліття від дня народження Олени Теліги)
…Остання ніч перед вічністю. Камера смертників № 34 у підвалах київського гестапо на Короленка. Лютий 1942 року.
За кілька годин до розстрілу в Бабиному Ярі поетка Олена Теліга та її чоловік Михайло опиня
2026.07.30
16:11
У 2026 р. творчий спадок Сергія Губерначука продовжує жити, зокрема світ побачили нові музичні сингли на його вірші на платформі URockBallads (https://www.youtube.com/@URockBallads/featured), публікуються коментарі та цикли його поезій на літературних рес
2026.07.30
16:11
Іде війна. Україна вся кров’ю стікає,
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
А поляки гріхи давні все нам пред‘являють.
Про Волинську «різанину» забути не можуть.
Їх постійно якісь сили накручують, схоже.
Галасують про сто тисяч, начебто убитих,
Бандерівців обзивають, що вони бандити.
Ск
2026.07.30
15:51
Розквітла мамина герань
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
На спорожнілім підвіконні.
Лише розплющив очі сонні -
Одразу фініш сподівань.
Ходою днів моїх сумних
Ніколи не загою рану.
Мого дитинства запах пряний
2026.07.30
14:39
Помилки ще не пробачені,
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
На вікні рослина сохне.
Я святу приймаю спадщину -
Наш родинний тихий вогник.
У собі ховаю мрійника -
Вже його не повернути.
Від плити до рукомийника
2026.07.30
13:20
Наче перший Адам підбираєш назви
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
Для відкритих речей - гадюк і лілій...
Забагато курного в землі вцілілій,
Щоб одразу скласти з піску всі пазли.
І тому вирушаєш ,куди добачиш –
Шлях до раю то черга з гробів і храмів,
Про яке каяття ти у черзі п
2026.07.30
12:54
Забрів у юність, у провулок тихий,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
Де спів птахів, далекі голоси.
Під жовтим листям причаїлось лихо
В обіймах споконвічної краси.
Забрів подалі від кайданів міста
До первісних мелодій і казок.
Не виліплений із глевкого тіста,
2026.07.30
06:50
В. К. Осиповій
За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...За рікою, поза лісом,
Поле, всіяне залізом,
Ще шурхоче сумовито
До цих пір незжатим житом.
За рікою, поза лісом,
Воювати достобіса
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Оксана Антоненко /
Проза
Голодний Хліб
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Голодний Хліб
Всім загиблим
від страшного
голодомору в Україні
присвячується
Г О Л О Д Н И Й Х Л І Б
Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?
Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…
… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…
…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…
***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…
від страшного
голодомору в Україні
присвячується
Г О Л О Д Н И Й Х Л І Б
Лагідне сонечко потихеньку пригрівало зморену довгою зимою землю… Яскрава зеленесенька травичка пробивала заледенілий ґрунт, похитуючи тонюсінькими стеблинками, лоскочучи щічки малого… Величезні блакитні оченята вдивлялися в безмежну далечінь Вічного Неба… Що вгледів ти там, малий? Чому лежиш на промерзлій дорозі так далеко від свого села і так далеко від мами? Де твоя мамка? Де братики-сестрички? Чому татусь не йдуть по тебе, не відведуть додому? Де твій дім, хлопче? Хто й де чекає на тебе? І чи чекають ?
Очі… На схудлому, виснаженому личку – дві величезні сині прірви…, колись вони були схожі на небо, на озерця в яких веселими водограями переливалися радість і щастя, а дитяча безтурботність і щира усмішка мерехтіли срібними рибками… Висохли озера, зів’яло небо і слізоньки щезли… нема їх більше, як нема й мамки, нема тата, нікого нема… Мамуня вмерли вчора, здається… Закотилось сонечко за ліс…і закотилося мамине життя… Що ж мамця казали? Про що просили? Так тихо плив у застиглому повітрі мамин голос… «Тікай, мій маленький! Тікай, моя крихітко… Біжи до міста. Там тебе пожаліють, може й поїсти щось дадуть. Тільки не виходь на дорогу, ліском біжи… Вовки тебе не чіпатимуть, бо їх давно вже в нашому лісі нема, людей, синочку, стережися…Вони гірші за вовків бувають…», - тихо-тихесенько шелестів матусин голос… Сіло сонечко і застигли мамині очі, розтанули у надвечір’ї останні мамині слова. А він стояв і дивився на неї… І несила була малому навіть поворухнуться…
«Сонечко моє, в тебе оченятка на небо схожі! От виростеш, станеш сильним, вивчишся і будемо ми з татком на тебе дивлячись, пишатися… Ким ти будеш? Моряком? М-м-м… я ніколи не бачила моря… Кажуть люди, що воно синє-синє, як твої оченята, синку…»
Малий дивився на мертву матір, і не було у нього навіть сліз…висохли, щезли… А надворі стало зовсім темно, раптом він схопив мамину руку, притулив до личка і завив-заскиглив, мов поранене вовченя. Той крик пронісся над двором, вирвався за ворота і полетів у небо, за мамкою, за татком, бабунею, за Петриком… Мертва рука хитнулася, з застиглої долоні випав на землю малесенький кусінчик хлібця, сухий-сухесенький, як камінчик, вона берегла його для своєї дитини, щоб хоч крихточку в дорогу дати, щоб синочок жив, щоб майбутнє в нього було…
… Він втік з села вночі.. Проминув «кордони», обійшов червоноармійців, що стерегли Миропілля… Він йшов до міста, брів до Сум. Думками постійно повертався до свого двору… Така родина була весела й велика… Нікого не лишилося… Бабця з дідом першими вмерли, потім татко… Сестричку Тетянку мамка на возі, під соломою, відправила до Курська, до своєї тітки. А він з братиком втекли з того воза, мамку не захтіли залишати.
Місяць тому Петрик десь зник, шукали його вдвох з мамою… Знайшли сорочечку закривавлену, штанці і купку кісточок на городі у сусідів… «Ну от і все, нема більше нашого Петрика», - казала мамка і плакала, плакала, і нікуди не відпускала далеко від себе його, Павлика… А він ніяк не міг повірити, що братика з’їли сусіди…
…Боже! Чи є ти десь? Чому ти дозволяєш людям людей їсти? Так не можна! ТАК НЕ МОЖНА!!!! Ти чуєш??? ТЕБЕ НЕМА! НЕМА!!!...
Малий зірвав дерев’яного хрестика з шиї, жбурнув у калюжу…
…Павлика підібрав червоноармієць, сумчанин, загорнувши у шинель, привіз до себе додому. Хлопчик довго хворів, довго потім знову вчився ходити, а на шиї (замість хрестика) все своє життя носив кусінчик хліба, який матуся дала в дорогу…
***
Павло Якимович Валковий, мій
дід, народився 1924 року в селі Миропілля (Миропільський (раніше: Білопільський ) район Сумської області). Пройшов війну на своїй полуторці. Вивозив голодних дітей з Ленінграду. Дійшов до Берліну.
Про голод мені розповідала мама . Бабуся казала, що дід Павло ніколи не згадував, намагався не згадувати, ті роки. Розповів він їй, своїй дочці, про всі страхіття 32-33-го коли вона спитала в нього про маленьку торбинку, яку він ніколи не знімав з шиї. Тоді дід Павло показав їй той малесенький кусник хліба і розповів про голод…
Коли дід помер, то його так і поховали з тим кусінчиком «голодного хліба»…
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
