ми, колись, коли були маленькі,
як Сонце на небі, білі, білі кульки,
бавилися вічністю, помалу,
не знаючи втоми, ані грамульки;

а потому ми стали дуже старенькі,
як Місяць на небі, заплакані
шамотіли, бавилися дурненькі,
бо залишилися дітьми, застрашені

Смертю, що косо зиркала із-за рогу
завтрашнього вмирання; хникали
іноді, коли скалилася, звали на підмогу,
дивом урятовані безцільно никали,

забувши засторогу хіхікали
із самих себе, до гикавки –
страхом уперіщені цигикали
про вічне, аж до сикавки,

й, не встигши, як слід, злякатись
зникли, не сповіщені, НАЗАВЖДИ;
й, ніколи нам не увібгатись
в світ Ваш, крихітку, сказавши

СЛОВО – нас зродивши і убивши,
уста закривши, – ПАНУЄ –
Із-само-початку – настромивши
Душі віссю; й не промовить всує:

Алілуя, – мовчимо, бо, є ще що сказати;
але, уже не Вам, – за даллю Слово –
На-все-космос – у ньому Вам злинати –
На-все-завтра запануєш Мово;

– Спати, спати, – говорила Мати,
і ... приспала Слово, – нам літати,
І-все-знати, й-Все-мовчати. Бо як скажемо –
Світ, злякавшись, перевернеться:
ми ж бо знаємо більше Боженьки;
Він, сердешненький, тільки – Слово,
а, Ми – Речення:
заперечене,
безкінечне;
тому –
й
вмерли
Ми,
й,
Ви –
учорика –
на світанні,
не сповіщені
змовкли
скоренько –
Бог:
уста,
світлі
оченьки –
засклянив
ОДНОСЛОВЕНЬКОМ!