Поле...ти і я...і більш нікого...польові квіти лоскочуть наші ноги, бо ми ходимо босоніж. Ти пообіцяв колись, що подаруєш мені казку...як ти дізнався, що я хотіла якраз оцього??? Лежу на траві, а легкий вітер – це єдине, що повертає у реальність...
Я літаю...наче отой птах, що в небесах! Так! У мене виросли крила і я навчилась літати...ха!..ти мені не віриш??? Ти просто не віриш у казки...а вони справжні...просто світ став жорстоким і люди перестали вірити у прекрасне.......................
Ти торкаєшся губами моїх очей...плачу...сльоза повільно стікає по обличчю, ти забрав її до себе...хочеш, щоб я усім з тобою ділилась? Навіть слізьми? Добре...я віддам тобі усе, що маю...і навіть більше...
Ой! Що це? Невже починається гроза? Але нам від цього тільки веселіше...дощ...блискавка...ми такі мокрі...в цей момент ми належимо тільки один одному...навколо ні душі, і в той же час увесь всесвіт...а ти лоскочеш язиком мою шию...безсовісний! за це карають! Але все одно...головне, що ти мій і нікому я тебе не віддам...