Ти приніс їй занадто,
аж надто багато земного.
Далі навіть мовчати
не вийде – не зійде. Нічого
більше в тебе не вийде,
нічого не прийде - не ввійде,
тільки вітер холодний,
і час безкінечно прозорий.

Ні, вона не забуде тебе,
не осудить і буде,
з потойбіччя клепсидри
дивитися - тануть піщинки -
і змагатиметься із бажанням
і небажанням,
стати кимсь і для тебе,
на кшталт неуявної жінки,
та її небажання осилять,
і кроки, ці кроки прокляті,
що постануть роками,
її пронесуть між руками,
між руками твоїми,
твоїми сліпими очима,
понесе її вітер осінній,
насмішкою долі, у нині.

Ти відпустиш її,
і ковтнувши погорди отруту,
іншу жінку зустрінеш,
аби не трясло, не боліло, -
це її, врешті, вибір, подумаєш,
діло її, її тіло,
і чекатимеш вічність,
допоки назад не покличеш.
Не притиснеш, утім, до грудей -
за життя не покличеш.

2003