Землі вичісую волосся,
ковтун трави з граблів виймаю...
...Про що в цій повісті ішлося?
Про те, що все колись минає?
Приймай, кажу я, чи зрікайся –
то все однакова морока.
...Змети ж подрібнені дзеркальця –
бо ще комусь потраплять в око...

Чи знов зростаєш? Тиснуть шати,
пече запалене повітря.
Так важко шкіру полишати,
її здираючи об вістря
нових часів, ідей, стосунків!..
Душе моя, дівча цибате,
пестлива мрійнице, ласунко, –
ми звикли в полум’я стрибати...

Десь по річках принишкли мавки,
день відцурався від галявин,
в усі старенькі добрі мапи
важкі чорнильні в’їлись плями...
Музика грав нам щось угорське,
співзвучне темі і моменту,
та хазяям набридли гості,
і час збирав подвійну ренту.

І я стискала білі пальці,
Нехай болю не бачать люди...
…Приймай, я знаю, чи зрікайся –
однак болючіше не буде.