Не вір мені, я – просто міф.
Втікаючи від сміху снігу,
Я прилетів до тебе міфом,
А від зими все ж не утік.

Я вкрився в почуттях твоїх –
У нереаліях конвалій,
Напівпритомному проваллі.
А за вікном вінчався сніг.

Я йшов на світло у вікні,
А заблукав у іншу долю
І опинився із тобою
В напівуяві, напівсні.

А за вікном вінчався сніг.
Я не вберіг від нього скроні
І надто застудив долоні
В зальодянілому вогні.

Ти не зігріла їх мені,
Ти лиш хотіла обігріти,
Та понадіялась на літо,
Що легше переможе сніг.

Я, може, й сам би переміг,
Та так хотілося відчути
Ковток тепла і неотрути,
Що я повірив почуттям.

Не вір мені, то був не я.
Я прилетів до тебе міфом,
А сніг заходивсь білим сміхом
Від почуттів твоїх й моїх.

Та я лиш міф, таємний міф.
Сніг знав, що я не переможу,
Ти не здолаєш огорожу
До нереалій від життя…



Зима. Холодний сніг і я,
І Ти в думках на п’єдесталі.
Чи не тому, що від конвалій
Не тверезіють почуття.