14 травня.
Сьогодні я вбив людину. Вона не пручалася, не скиглила – робила все, щоб мені допомогти. Дивно, тоді в мене не тряслися руки, а зараз... зараз я відчуваю себе старим. Щось б’ється під серцем, доводячи своїм огидним теплом до нудоти, бо віддає пульсацією у шлунок. Мабуть, це душа – пручається, як дитина під час пологів – хоче вийти. Що ж, гадаю Фармазон підготує гарну зустріч. Як я постарів за сьогодні...
***
Він нахилився вперед і взяв кремезний ціпок. Незграбно підвівся, спершись на нього, й від натуги захекав у вуса. Кульгаючи, попрямував до виходу.
- Ну, що там? – запитали його.
- Поки все чисто. На перший погляд здається, що жертва одна, але я відчуваю, що це не так... Ми стоїмо на порозі нового незвіданого світу – особистого світу однієї людини. І я маю ключ до нього. А у своєму світі людина – ЦАР. У своєму світі людина може зробити революцію. Свою, особисту мікро революцію і сама ж покарати себе за це.
Він закашлявся. Довгий монолог його надзвичайно виснажив. Тому він зупинився й став надрив часто дихати, намагаючись проковтнути задишку.

13 травня.
Сьогодні четвер. Кумедно, що не п’ятниця. Бо у п’ятницю 13 завжди трапляється щось містичне і це нормально. А якщо у четвер... Невже я почав божеволіти? Якщо людина не пила й не курила, а в неї галюцинації, то звичайно, вона почала божеволіти. Сьогодні в мене були гості. Вони прийшли одразу після того, як я прийняв рішення. Я назавжди їх запам’ятаю.
...Він був схожий на привида, бо плив у кількох сантиметрах над підлогою. Він був одягнений у довгий білий балахон. Уся його статура колихалася від найменшого протягу, як вогонь свічки на вітру. Його обличчя було точнісінькою копією мого. Мій власний Анцифер! Мій власний Анцифер прийшов до мене! Він щось казав, лагідно і заспокійливо, він благав мене лишитися, та я не слухав, бо мені остогидли спокій і стабільність. Я дивився у інший бік, повз письмовий стіл, на якому стояла до болю знайома фотокартка, у темний кут.
Там знаходилася ще одна примара із моїм обличчям. Вона була вдягнена у чорно-червоний балахон і переможно мені посміхалася. Так, другою примарою був мій Фармазон. Він робив мені жести, запрошуючи йти до себе. Куди? Певно, що в Пекло. І я був ладен погодитися, бо й так занадто довго засидівся на одному місці.
Потім я знепритомнів, а коли прийшов до тями, знову опинився один. Це все можна було списати на сон, та я точно знаю, що не спав. Вони приходили, бо я прийняв рішення, яке було найголовнішим у моєму житті. Я мав зробити вибір. І я його зробив.
Я маю вбити її.
***
Він обережно підійшов до письмового столу, трохи завалившись на дебелий ціпок, принюхався. Потім спокійно повернувся до співрозмовника:
- Ти правий. Він був тут.
Суха стареча рука потягнулася до фотокартки. Звідти привітно посміхалася молода жінка. Вона мала тонкі, хоча й не виразні риси обличчя, трохи довгуватий ніс, широкі вилиці. Вона мружила зелені очі, коли посміхалася, а її каштанове волосся з мідним відтінком переливалося на сонці. Плівка зафіксувала кожен напівтон.
- Природно вийшла. А головне – вона тут щира і щаслива. Цікаво, де вона буде?
- Вона у автобусі, з тим, до кого зараз відчуває кохання. Їдуть на південь. Дня через 2 будуть на морі, де проживуть до кінця місяця, а потім...
- Я не про те....
- Зрозумів, (Пауза. Тяжкий ковток) - вона робить багато доброго. У цьому її спокута. Зараз такий вік, що критерії у нас знижені, думаю, вона пройде...
- Добре. Можливо, вони ТАМ і зустрінуться...
- Але ж він вбив людину! Йому нема вороття!
- Він вбив двох. І здається, я розумію його мотиви.

12 травня
В мене плутаються думки, та мені це навіть подобається. Я можу не зациклюватися на тому, що зводить з глузду, а просто віддатися потоку своєї збожеволівшої свідомості. Як буяє весна! Які натхненні аромати линуть крізь кватирку! Які пейзажі зароджуються за моїм вікном! Яка гарна ця весна, а я раніше й не любив її. Це – найкраща весна, яка проходить повз мене. Але тільки стоячи осторонь, я зрозумів, яка вона гарна.
Парадоксально, але раніше я вірив у нашу єдність зі світом, і в те, що зустрівши її, знайшов споріднену душу. Насправді я глибоко помилявся: світ завжди лишатиметься самотнім. В нього немає нікого, як і в мене тепер. А я, дурний, пізно зрозумів, що зустрівши її – остаточно втратив себе.
Мій власний світ – мильна бульба, яку я створив за образом і подібністю своєї уяви про Рай. Мій власний світ підкорювався лише мені: звучав, як мені подобалося, пахнув, як я хотів. Там я був щасливим, грався у щастя, яке сам вигадав, щоразу віддаляючись від реальності. Я це зрозумів, коли більше не зміг бути щирим із собою. Потрібно було щось робити, змінювати. Я мав зробити революцію у власному мікросвіті. Головне, щоб мильна бульба не луснула, бо тоді – зірвуся я.
***
Кремезний ціпок лежав на його колінах, він сам сидів у м’якому кріслі під відчиненим вікном. Сонячний ранок ще тільки набиравсь своєї життєносної сили. У вікно било сліпуче світло. А він все роздивлявся фотокартку:
- Вона гарна. А тобі вона подобається?
- Так, (зітхання) подобається.
- Певно що, ти ж його янгол-охоронець, не дивно, що ваші смаки співпадають. І ще мене не дивує те, що він не став тебе слухати, а обрав іншу позицію.
Він кинув гострий погляд повз письмовий стіл, убік кута, до якого і зараз не доходило світло.
- Я його не зберіг...
- Не звинувачуй себе. Тебе не стануть карати, бо ти вже сам себе покарав цим самоїдством.
Анцифер ще раз зітхнув і повернувся до вікна. Його сніжно-білий балахон замерехтів мільярдами зірочок, які розмірено пливли, як водна ряб під час штилю. Він підвів очі і задивився на сонце, навіть не мружачись від сліпучого проміння, бо і сам був світлом:
- Світло може подарувати спокій.
- Темрява теж може. Та коли їх у тобі порівну, отримуєш забуття.
- А це як?
- Це справедливо.
Старий на хвильку завагався, а потім потягнувся усім станом вперед і підняв з підлоги засохлу пелюстку троянди. Вмостившись у кріслі, почав ретельно роздивлятися, зрештою, беззахисно їй посміхнувся:
- О, як це справедливо...

11травня.
9.30. Як мені тяжко! Та, мабуть, якщо я перетерплю все пройде. Навіщо вона мене покинула? Я так її кохав! Я її кохаю й кохатиму... але сказати це зможу віднині тільки довірливому клаптику паперу з мого щоденника. Мені хочеться стати комашкою, як у Кафки, і цілий день до повного виснаження бігати по стінах. Ще мені хочеться забитися в куток і корчитися в істериці. В мені оселилися злість і відчаї – хочеться когось вдарити, хай стінку, хай навіть самого себе, аби не тримати всередині цей негатив! Він мене роз’їдає, як трунок – хочеться бігати, плакати, битися, та замість цього я сиджу і веду щоденника. Від цього, певно, могло б стати легше комусь іншому, але тепер точно бачу, що не мені. Якщо я й перетерплю – нічого не пройде.
11.00. Я вирішив нікуди не виходити, бо маю розібратися у своїх почуттях. Здається, я кохаю її все сильніше і сильніше. Можливо, я це відчуваю, бо розумію, що нам більше не бути вдвох: не сумувати, не радіти, не спілкуватися, не цілуватися. Можливо, я сумую за тим, що вже ніколи не вернеться, як дитинство, чи віра у казки? А може я кохаю її все палкіше через свій інфантильний егоїзм, як дитина, що, загубивши іграшку, починає скиглити навмисно голосніше, щоб її помітили і пожаліли? Як я хочу до неї! Її руки завжди такі... ласкаві. Її обійми надійні, і певно б заспокоїли мене. Як завжди. А якби вона прошепотіла: “Все добре”, я повірив, я завжди їй вірив. Я шалено кохаю її! Чому? Бо до цього не відав кохання. А якщо це почуття не стримувати, воно роз’їдає, спопеляє. Виходить, я однолюб, як той Желтков? - із самого початку відчував, що нічого не вийде, та на щось сподівався. Я і досі на щось сподіваюся, знаючи, що дарма. Але все ж, як там у Купріна? “Хай святиться ім’я Твоє...”. Твоє, моя люба.
22.00. Другий день без неї добігає кінця. Легше не стало, але до болю вже теж починаєш звикати. Людина варта його, як і щастя. І долю складуть вони лише спільно. Як я гніваюсь на себе! Я не можу гніватися на неї, тому й гніваюся на себе. Точніше, на ту частинку себе, що ще зосталася всередині мене, не просякнута її єством. Нещодавно знайшов пелюстки троянди – вона їх використовувала, як закладки, в моїх книгах, які брала почитати. Я беріг їх усі. Та зараз викину, хоча, навряд це мені сьогодні допоможе. Де ж Ти, справедливість?
***
Жилистою рукою він поклав осторонь записник у червоній шкіряній обкладинці. Звідти випала ще одна суха пелюстка троянди. Потім деякий час прицмокував губами, наче затягався цигаркою, врешті-решт, опустив чоло у сплетіння пальців.
- Що ти думаєш про це?
- Дуже сумно.
- Життя – не цукор, друже мій, - він зітхнув, - ти бачив усі його проблеми і повинен знати про це. А чи він дійсно однолюб?
- На жаль, так. Він закохався в неї усім серцем, став вести щоденника, був дуже щасливим. Але від кохання до ненависті - один крок.
- Від ненависті до кохання теж, запам’ятай це .
Анцифер погоджувально кивнув і, помовчавши, продовжив:
- Але він зненавидів не її – себе. Точніше, її у собі. Коли його подруга сказала, що закохана в іншого, наче завіса впала з очей. Але до справжнього життя він вже не зміг ні пристосуватися, ні долучитися.
- А вона?
- Вона не вміє кохати. Те, що вона відчуває – закоханість, захоплення, цікавість, але не кохання. Вона не наділена даром кохати, тому пройде по життю, руйнуючи чужі долі і розбиваючи серця. Але людина вона хороша, в цьому немає її провини, бо вона її ніколи не зрозуміє. А коли людина чинить хибно, а ніхто з оточуючих їй про це не каже, то вона все ж чинить вірно. Так має бути. Такий порядок речей.
- Цікава думка. Погано, що він закохався саме в неї, бо ціна цього кохання – життя. А вона – основна фігура його мікросвіту, через яку і розпочалася революція. Революція, яку я маю розгадати. Революція, ключем до якої є його особистий щоденник.
Він трохи пограв пальцями по червоній обкладинці для доказу своїх слів:
- Скажи, мені цікаво, а вона була його долею, тобто тією єдиною, спорідненою душею, чи як там у вас зараз кажуть?
Анцифер стиснув кулаки і трохи відвернувся, опустивши голову так, щоб волосся спадало на лоба, і співрозмовник більше не міг бачити його очей. Трохи потягнувши з відповіддю, зрештою вимовив:
- Я не можу про це знати.
- Точніше не хочеш.
Анцифер різко випростався і тепер його постать, струнка, мов деревце, майоріла у кількох сантиметрах над підлогою навпроти крісла, де сидів старий. Їх погляди зустрілися, та під натиском блискучих сірих очей, що здавалося бачать усе наскрізь, янгол відвернувся:
- Через неї він вбив людину.
- Двох.
- Тим паче. Вона мене не цікавить.
- Саме через це ти знаєш про неї практично все: де вона зараз, що робить і куди потрапить. Не виправдовуйся, - зауважив пальцем старий, випереджаючи реакцію Анцифера, - ти робиш свою роботу (якщо звичайно дозволиш це так називати). Вона тобі подобається, але ти страждаєш через почуття провини, чи не так? Не хвилюйся більше. Думаю наш новий співрозмовник підкаже компроміс. Почекаймо трохи на нього.

10 травня.
Вона мене покинула! Сьогодні зранку сказала, що кохає іншого і йде від мене. І пішла, а я заплакав. Я плакав і плакав, коли у вуха болісно набивалася тиша, коли затерплі м’язи здригалися від судом, коли я перестав відчувати їх, а судоми не припинилися. Я плакав, коли з коридору долинали залишки її парфюму, а в голові звучав її радісний сміх, коли мій блукаючий погляд натрапляв на її фотокартку, коли брав себе за руку і уявляв, що то не я – вона. Сьогодні я відчув свою цілковиту безпорадність, вперше в житті не бачу виходу. Ну хто сказав, що він є завжди? Як я ненавиджу цього розумника! Як хочу заспокоїтися, та мій спокій зараз далеко, рівно на стільки, на скільки вона.
В цю мить я най нещасливіша людина в світі.
Я вірю у вічне кохання, і завжди вірив, навіть, коли воно ще не торкнулося мене. Ну за що вона так зі мною? Але я відчував, що вічним кохання бути не може (на комусь, тай обірветься і більше не зможе передаватися). Якщо є вічне кохання, має бути й вічна ненависть. Та ненависть не може бути вічною, як і абсолютною. Ненависть – це погано, а в усьому поганому завжди можна знайти щось хороше. Та якщо ненависть не абсолютна, то вона не ідеальна, а якщо нема ідеальної ненависті, значить, ідеального кохання теж бути не може! А я тоді відчуваю... певно що не може. Ідеальне кохання – взаємне.
Ввечері я вже не плакав, увесь ураган почуттів продовжував руйнувати мене вже з середини. Я постійно думав про неї.
Навіть зараз я пишу все, що спадає на думку, щоб хоч якось відволіктися. Руки трусяться, серце калатається, я насилу стримуюся, щоб не почати спочатку свою істерію. Я насилу стримуюся, щоб не почати писати її ім’я, десятки, сотні, тисячі разів. Вона того варта, а я вже мабуть не вартий нічого.
Я просто в цю мить найнещасніша людина у світі.
А від нещастя до щастя один крок. Я згіркло посміхаюся, коли згадую, що було вчора.
***
Анцифер нервово ходив з боку в бік, періодично заламуючи руки. Кожен раз, минаючи вікно, схвильовано заглядав туди: сутеніло. Натомлене сонце ховалося за дахами багатоповерхівок, залишаючи запалено-червону смугу на обрії. Анциферу не подобалася темрява. Старий сидів у тому ж кріслі. В одній руці він тримав червоний записник, у іншій – дорожню флягу, з якої час від часу робив спраглі ковтки.
- Ти довго будеш гасати, немов загнаний звір? Диви, вже витоптав прогалину навколо крісла! І чого це ти так нервуєш?
Янгол присоромлено спинився навпроти вікна: сонце вже майже сіло, а червона смуга обрію стигла прямо на очах, мов вишня. Старий простежив його погляд:
- Гарне місце обрій, - сказав він трохи помовчавши, - далекий і недосяжний. А головне, там є точка, де земля і небо, пітьма і світло, торкаються одне одного, переходячи у інший стан. Це – точка збігу усіх вимірів, звідти кожен день сходить сонце, даруючи світло і тепло. Туди ж сідає. Життя завжди зароджується з зіткнення двох протилежностей.
- Ви кажете дивні речі.
- Не дивні, а давно забуті, і знають їх лише ті, хто сам давно забутий.
- Пане, пробачте, я знаю, що не маю права питати...
- Питай, я маю право і не відповісти, - він лукаво посміхнувся, - але відповім.
- Навіщо ми прийшли сюди?
- Щоб знайти відповіді. Цей щоденник, фотокартка, засохлі пелюстки троянди, ти і навіть я – частинки однієї мозаїки. На ній – людська доля. Я маю скласти все до купи.
- А чому...
- Мене відправили з тобою? Бо ти оперуєш лише сухими фактами, але продовжуєш лишатися його янголом. Я бачу ще й мотиви. І маю винести остаточний вирок. В моїх правилах, щоб він був справедливим, - він знову підкреслив це слово.
- Тобто ще не все скінчено, - аж підлетів на кілька сантиметрів Анцифер, а потім завмер і злякано почав розглядати співрозмовника, - Ви йдете сюди зі мною, за Вами останнє рішення, і Ви бажаєте, щоб воно було справедливим? Ви... Ви..., - від хвилювання Анцифер став немов ще легкішим і хитався у повітрі, як маленька шлюпка у сильний шторм.
- Я Той-Хто-Отримав-Забуття, - спокійним тоном закінчив за нього речення старий.
- Знаєте, я так багато чув про вас, - від збентеження Анцифер замахав руками, немов намагався обійняти велетенську невидиму сферу, - таких, як Ви дуже мало, Ви – справжня легенда серед янголів.
- Пусте, - безучасно відмахнувся той і, спершись на ціпок, підвівся, - пора зустрічати гостя.
Сонце сіло остаточно. Згаснув останній відірваний промінь і поступово розтанув у мороку. Темрява поповзла містом, мов потоп, заливаючи усі щілини, увесь простір. Тіні згустками лилися крізь вікно повз Анцифера, який відразливо відступивши до старого, відстежував їхні рухи.
Тіні стікалися до протилежного найтемнішого кута і починали змінювати форму, перетворюючись на химер, істот, людей. Зрештою, вони заклякли у потрібному нарисі, з якого виступив чоловік у чорному одязі. Анцифер завмер. Старий ввічливо привітався:
- Вітаю тебе, Фармазоне.

9 травня
Я найщасливіша людина у світі!
В цю мить, наступну, аж наступну – і так буде завжди.
Це просто найкращий день мого життя!
Я коханий і закоханий, що може бути краще? Як я хочу жити! Як я люблю життя! І чому я не можу поділитися цим станом зі світом? Він би тоді перетворився на утопію, на справжній благодатний Рай! Не було б більше воїн, вбивств, не було б самогубств, все сповнилося б світлом за волею чарів кохання.
Ми сьогодні гуляли цілий день. Вона трималася поряд, тримала мене за руку, і я сповнювався космічного щастя. Я подарував їй величезний букет білих троянд, оксамитових, як її посмішка. Звідкільсь почулася музика, і вона запросила мене на танець. Ми вальсували просто неба, прямо посеред площі, повз здивовані погляди перехожих, та нам не було до них ніякої справи. Вона просто сяяла від щастя, а я вкотре спіймав себе на думці: “Яка ж вона в мене гарна!”
Потім я повів її у парк, де ми гуляли до пізньої-пізньої ночі. Я багато жартував, вона сміялася. І не було в світі нікого, крім неї, і не було в світі нічого, крім щастя.
Як мені поталанило! Як я кохаю її – більше, ніж життя! Я хочу, щоб так було завжди.
***
- І вам того ж, - буркнув незадоволенню Фармазон. Ви хотіли мене бачити? Я прийшов. Тепер поясніть причину і швидко, я поспішаю.
- Не будь занадто спритним, хлопче, це може погано скінчитися, я не погрожую, просто попереджаю на майбутнє. Розмова наша може затягтися на довго, тому, якщо хочеш, можеш присісти, - старий жестом запропонував Фармазону крісло навпроти свого. Янгол продовжував непорушно стояти за його плечима, поклавши руку на спинку крісла і уважно слідкуючи за кожним рухом співрозмовника.
- Ні, дякую, я краще побуду тут, - біс посміхнувся і провів широким рукавом довкола себе, окреслюючи свій улюблений кут, який навіть зараз, вночі, продовжував здаватися затемненим.
- Як хочеш, - спокійно відповів старий, склавши пальці замком, - я хочу задати тобі кілька запитань.
- А якого я маю...
- Бо це – стандартна процедура. Я думаю, ти чув про таку. Коли з’являється питання щодо доцільності місця знаходження душі, приходжу я і все перевіряю.
- О, так ви Той-Хто-Отримав-Забуття? Я багато чув про вас, але не думав, що колись зустріну. Чим забов’язаний? За стільки Перевтілень це перший випадок, коли в мене починаються такі ретельні розбори. Поясніть, що не так?
- Добре, але тільки тому, що ти ввічливо попросив. Гарні манери у розмові заохочують до спілкування, запам’ятай це на майбутнє. Так от, я маю підстави думати, що ти поспішив забрати його душу до себе, - сказав старий і, трохи витримавши паузу, спокійно додав, - тепер моя черга питати:
- Ти контактував із ним до того, як він прийняв рішення?
- Та що ви? Я ж знаю, це проти правил. Ми з Анцифером маємо не втручатися у хід справ, до прийняття рішення, а вже тільки потім переконувати людину на свою користь. Тим паче, таке важливе рішення, як вбивство. Як ви могли взагалі допустити таке?
- Що ж, - так само спокійно зголосився старий, - це було тільки теорією, я хотів її підтвердити, або спростувати. А ти не гарячкуй, краще випий – тобі полегшає, - старий простягнув Формазону свою флягу. Той, не вагаючись, зробив кілька повних ковтків. Потім віддав флягу і впевнено подивився на старого, демонструючи свою готовність розмовляти далі.
- Добре, - несподівано серйозним тоном почав старий, уважно вдивляючись у співрозмовника, - а тепер скажи, чи контактував ти зі своїм сіром?
Фармазон зволікав.
- Контактував? – у голосі старого з’явилися льодяні нотки.
Формазон продовжував мовчати.
- Ти КОНТАКТУВАВ із ним? – голос старого зірвався на крик. Він міцно вперся в підлокітники крісла і, нахилившись вперед, свердлив очима співрозмовника.
- ТАК! Так, контактував, - не витримав той, - та яка вже різниця? Вбивство скоєно і... що було у тій флязі?
- Звичайний Нектар Істини, - знизав плечима старий, обман за обман – я вирішив, що це – рівносильна платня.

8 травня.
Що таке кохання? Здається, я знаю. Кохання – це далеко не те, що зробили брутальним сучасні мас медіа, це не те, що робить життя кращим (бо краще теж стає рано чи пізно буденністю), це те, до чого ніколи не можна звикнути. Справжнє кохання змушує тремтіти, як колись, і через 20 і через 40 років, при чому кожен раз відчувати щось нове, незвідане.
Який спектр почуттів у людини? Я думаю, що безмежний. І все життя відчувати щось нове, прекрасне, загадкове, таємниче – ось у чому зерно кохання. Воно схоже на калейдоскоп, в який ніколи не набридає дивитися. Та більшість із часом не хоче його вертіти, звикає до одноманітності, зациклюється на сталій картинці; зупиняються, притираються, так і живуть. Кохання переростає у звичку, одну з багатьох, які складають життя. Справжнє, первинне почуття не таке, ось чому його так мало.
Що ж таке кохання? Я вирішив розібратися в цьому, бо навіть процес “розкладання по поличках” дарує мені задоволення. Чому занурення у суть кохання мені подобається? В першу чергу - у голові спливає її образ. Ось, мабуть, головна причина. Ще я асоціативно переживаю почуття, немов на момент зустрічі із нею – вражаюче, реалістично, приємно. Мені подобається різнобічний підхід до цього питання, бо чим більше знаходиш причин кохати, тим міцніше впевнюєшся у щирості свого почуття.
За що кохають? Ні, краще так: “За що я її кохаю (кохав, кохатиму)? Певно, за все... і ні за що окремо. Її молодість пройде, та я не припиню захоплюватися нею. Спільні інтереси – можуть з часом змінитися, та своє ставлення до неї я не зміню. Доброта? Блиск очей? Щирість? Запах волосся? Ні, ні і ще раз ні! Спорідненість душ? Можливо. А взагалі про кохання є гарний вислів: “Якщо кохаєш людину і знаєш, за що – насправді ти її не кохаєш”.
От і зараз сів вести давно забутого щоденника, щоб розібратися у собі і в своїх почуттях. Ну ще там отримати егоїстичне задоволення від банального перетравлення сподобавшихся думок і почуттів. Щоб ще раз написати затерте “Як прекрасно кохати!”. Щоб документально засвідчити своє щастя.
Заштамповано? – так.
Чи здатна людина на щось більше?
...У цю мить хочеться запитати: а навіщо?
***
Кімната тонула в мороку. Вже давно перевалило за північ. Місячне сяйво, що скупо падало у вікно, заливало лише її невелику ділянку. Його ледь вистачало, щоб окреслити силуети присутніх і трохи меблів.
Спинкою до вікна стояло важке крісло, на ньому лежав щоденник у червоній шкіряній обкладинці, який був відкритий на першій сторінці:
“Сповідь закінчилася. Сповідь почалася”.
На підлозі валялися пелюстки троянд: білих, рожевих, яскраво-червоних, стиглих і не дуже. Вітер хаотично носив їх туди-сюди, гортав сторінки потертого записника; вони лягали повільно, здавалися майже невагомими.
Сповідь закінчилася.
У кімнаті стояло троє: янгол, біс і той, хто має їх розсудити. Протяг колихав їхній одяг, та вони були нерухомими, живими здавалися лише палаючі очі.
Сповідь почалася.
- Ви не мали права! Я не буду нічого говорити! Яка може бути справедливість, коли кожен махлює, як хоче? – кричав хлопець у чорному балахоні.
- Заспокойся, Фармазоне, я теж пив звідти, я тебе не обманюю. Мені просто хотілося, щоб ми поговорили чесно, без прирікань, звинувачень і цього фарсу.
- Я пив, ви пили, - не вгамовувався Фармазон, - а він? – палець не двояко вказував на янгола. Той насупився від образи і голосом суворої вчительки продекламував:
- У нашому оточенні я єдиний, кому не треба пити Нектар Істини, щоб не брехати. Я просто не можу сказати щось нечесне, або не щире, бо дав обіцянку. Для мене вона сильніша за будь-які відвари. Я пообіцяв пану Судді, і будь певен, я триматиму своє слово.
- Добре, - сказав старий, який уважно спостерігав за розмовою близнюків, - я радий, що всі крапки над “і” поставлені. Тепер ми можемо далі продовжувати розмову. Фармазоне, не галасуй, у твоїх інтересах розповісти нам усе, як було.
Біс трохи посмикав край рукава свого балахону, потім знизав плечима і картинно підняв руки:
- Здаюся. Я дійсно порушив правила, коли спілкувався з сіром ще до того, як він остаточно визначився. Та яка різниця, все було очевидним, я просто прискорив події, не бачу сенсу у подальшому розслідуванні. Справу зроблено. Вбивство скоєне. Ви вже нічого не зможете вдіяти. Вбивць тримають у нас.
- Що ж, - сказав старий, - я попереджував, щоб ти не гарячкував, от тепер і маєш. Раз його вибір був таким очевидним, як ти кажеш, нащо було втручатися. Щоб прискорити події? – Не вірю. Ти мав розуміти, що незаконне втручання помітять угорі і почнеться розслідування. Думав обійдеться? Дарма. Нічого не проходить просто так. За все прийдеться заплатити. І ось ти знову погарячкував – забрав хлопця до себе, хоча було ще зарано. Чому ти так хотів змінити сіра? Мабуть, тебе дратували його роздуми про кохання, яких ти не розумів. Не відповідай, я і так бачу, що вгадав. Та за свої вчинки треба розплачуватися. Анцифере, не дивно, що сір послухав не тебе. Як діяти після прийняття рішення йому підказали одностайно за довго до тебе. Хлопець не винний. Я скасовую вирок.
- Зачекайте, - кинувся із захисту в наступ Фармазон, - дія зроблена. Вбивство сталося. Це – гріх. Його душа належить нам.
- Саме тому, - спокійно продовжив старий, - що ти завжди квапишся, замість того, щоб спинитися і замислитися, ти часто помиляєшся. У хлопця в душі відбулася переворот, така собі мікро революція, а його щоденник слугує до неї ключем. Прочитавши його, я можу зробити висновок, що замість одного вбивства, про яке ведеться мова, відбулося два.
- Два вбивства? – закричав біс, - два, замість одного? Це ще краще. Тепер він точно залишиться у нас!
- Ти знову не хочеш дослухати. Сталося помилкове вбивство. А інша жертва жива. Не дивуйся, зараз поясню. Твій сір настільки кохав свою подругу, що, коли лишився один, вирішив (до речі не сам) вбити ту частину її, що зрослася з його єством. Він не закінчив життя самогубством, як скажуть люди. Він вбив її у собі. Хто винний, що окрім неї там більше нічого не лишилося? Отож, себе він навмисно не вбивав, він взагалі не хотів себе вбивати. А вона, я правильно пам’ятаю, - на морі? – Анцифер кивнув. Бачиш, жива, здорова. Цього для мене достатньо, щоб скасувати вирок і винести інший. Анцифере, пам’ятаєш, я казав тобі, що, можливо, вони ТАМ зустрінуться? От тепер я в цьому впевнений. А зараз час розходитися: писати звіти, переоформлювати документи і готувати душу до переселення. Я сам простежу. Щоденник я забираю з собою, як доказ. Дарма тобі не подобаються його роздуми про кохання. Вони схожі на ті, що давно забуті. Скоро сюди прийдуть люди, вже час йти. Прощавайте. Живіть у справедливості, і все буде так, як повинно бути.

Кімната спорожніла. За вікном починало сіріти. Народжувався новий день, такий самий, як і мільйони до нього, проте, для когось, напевно, особливий. Зірки тьмяніли, вгасали і застилалися пухкими весняними хмарами. Легенький вітерець ганяв по кімнаті пелюстки троянд, які кольорами походили на схід сонця.
- А знаєте, - почулося десь у хмарах, - вона була його спорідненою душею.
- Знаю.
- Але бути разом їм не судилося. Вона мала лише навчити його кохати і зникнути.
- Я це зрозумів зі щоденника.
- Більше у своє життя він нікого не пустив би
- Я це теж зрозумів. Але тут вони будуть разом. Тут їм судилося знайти щастя.
Вітер підхопив з підлоги жмут пелюсток і поніс їх крізь вікно високо-високо до світанкових хмар.

Серпень, 2006р.