(думки солдата, що один зостався живим
з усього загону, який вирвався з німецького оточення,
і прямує лісом до своїх…)
_________________________________________
Біль. Незагоєна рана ядуча…
Земля – коровай, а могили – вильця*.
Людське життя – це Вам не базалучча*,
не добриво: всесвіт без краю й кінця.

Друга всесвітня війна. Україна:
(вивозили землю святу в Третій Рейх) –
страх скільки знищено, та на коліна
не стали, а вижили.
«Брей, море, брей!
Ходить сербин по базарі.
Та торгує дівчиноньку.
Брей, море, брей!»

- - - - - - - - - - - - - - - - - -

Рік тисяча дев’ятсот сорок третій…
Приречений стать перегноєм – загін
червоноармійський – в обличчя смерті
плював – вимирався* з оточення. Дзвін

заупокійний стояв, бо дзвіниця –
це трепіт у серці людської краси.
Щоб потім корінню дерев цих насниться…
І кожен з бійців чув свої голоси:

чи то колискова, що мати співала,
кохання далекого ніжні слова?
І тілом у землю душа приростала,
не хтіла за хмари чи то не могла…

«Вставайте, солдатики, хлопчики ніжні, –
душа над тілами голосить, кричить –
бо хто ж з Батьківщини всю нечисть цю вижине,
вставайте свободу свою боронить…»

І Смерть святкувала із кулями стрітення.
А може не з кулями? З культом Вождя?
Всі ті, хто з тортурами ще недопитані,
своє віддавили голодне життя.

«О голоде, голоде, навіть в іконі
Святий Чудотворець опух… А тепер… –
прикладом об землю як гупнув, – законні
права – я людина, живий, я не вмер…»

І світ спалахнув – не від вибуху – Сонце.
Воно не змінилось – так само горить…
А люди, як ті пацюки, в хижій гонці…
Майбутнього жоден не зна’ ворожбит*…

«А я у гай ходила по квітку ось таку…» –
аж посміхнувсь – в лиху годину
прийшов Тичина:
життя підбадьорює, розпуці – завгорює*.

Посмішка, острах і запал нервовий,
зелена Євангелія, чорний біль…
доки сухим є табак долоньковий,
допоки у серці синіє жеврій.

Доки чорнозем – синонім родючих
земель українських – ми будемо жить,
навіть на мапі союз довгелючий
радянський – Вкраїну не розпорошить…

Бо серце – не просто «тьох-тьох» чи зітхання.
Від роду козацького не відклянусь.
А мова моя – не якесь дріботання*:
в ній кров гайдамацька і Київська Русь.
«Брах-тарарах» – автоматна б’є черга…
птахи стрепехнулись, ліс ніби підвісь,
хмара неначе скуйовджена джерґа *,
боязнь у прожилках, в житті кожнім – скрізь:

«Зрадиш, то виживеш» б’є думка вража.
Щоб пальцем на діда… плювали услід?
За Батьківщину, за Сталіна, кажете?
Зі зброєю смерть перечовгаю вбрід:

а ні – то умру – за хатину брусовану,
за маму… Вона похоронну – під скло…
(я знаю – де батько і дід сфотографовані).
Від передчуття – аж в душі запекло…

Жити так хочу… Як вовк ув облозі…
Інстинкти божественні, не підведіть.
О Діво Маріє, дай сили, госпосю,
гнобителям нашим віддать віть за віть*.

Сонцем підгнічене місиво спало
(із крові і грязі в липневій росі),
крещендо голодні думки набігали,
життя, як Різдво, – воно завжди в числі…

«Нема що поїсти? Будь ласка: решітка –
шматочок від шапочки тре відламать,
вмокнути у сіль (запитаєте – звідки?):
а поту навіщо дарма висихать…

Блаженна погода… Як би ж не війна ця…
З ліщини би вудлищ таких наламав…
Чи то до своїх і не варт пробиваться:
навряд чи повірять, а там – трибунал?»

Весь виснажений, як в жнива гостре поле,
від втоми звалився, мов скирта хитка.
Кісток українських по світу доволі
насіяла щедро Господня рука.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Де Україна в війні із фашистом?
Вихолощування? Як це статись могло?
Правдиву історію, а не бокшисту*!
Найбільше з народів усіх полягло –
людей української крові,
із прізвищами, що закінчення «-ко».
Загиблих в війні нема випадкових.
Немов бугаєве дурман-молоко* –
ідеологія комуністична – двулична.
Стопроклята. Непрощенна, без каяття…
В них Бога нема, але Бог їм суддя…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .


Під чоботом хруснуло, м’яко прогнулось –
(заглиблений в себе в дрімуче глушня*)
від німців подалі тікав та спіткнулось
життя об життя – розчавив пташеня…

На мить зупинився. І майже відразу
підняв мертву птаху й промовив: «Я зна-а-ав…»
із пір’ям липким, бо в крові, жильне м'ясо
розплюснуте, свіже до рота поклав.

Втомився вже так, що й не чув своїх ніг.
«Віддихаюсь трохи, та як дергону» –
сказав українець. Й щосили побіг
у другу всесвітню священну війну…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Біль невигойний відкритої рани…
«Ніхто не забутий…» – лунає як «дзус*»
на кицьку паршиву. А я скажу прямо:
Україна свята – не Радянський Союз…


________________________________________________
 вильце – обрядове деревце українського весілля: віть сосни (зимою) або іншого дерева (літом) устромлюється у хліб або весільний коровай, а кожна гілочка прикрашається квітами, колоссям, калиновими ягодами з хмелем, кольоровими (золотими, срібними та ін.) нитками, стрічками та паперами; до гілочок прикріплюються також невеликі запалені свічі. Робить вильце має назву «вити вильце». Воно стоїть на столі на протязі усього весілля.

 базалучча – різний мотлох
 вимирався (неологізм) – йшли в атаку на вірну смерть
 завгорювати – зашкоджувати
 ворожбит – той, хто вгадує майбутнє чи минуле, за якимись прикметами або ворожачи на картах.
 дріботання – нерозбірливий говір скоромовкою
 бугаєві молоко – назва молока, що приготовлене із конопляного насіння або маку
 глушня – глуха місцина
 дзус - Крик, яким відганяють котів
 віть за віть оддати – віддячи тим же, віддати рівне за рівне