Казка

Якось наприкінці осені, коли день уже став дуже коротенький, а ніч – довгою та холодною, надумала бабуся Зима піти однієї такої ночі на розвідини до людей, на землю та послухати, що про неї говорять, чи чекають на її прихід. Підійшла вона під віконце до хатини, де жили старенькі дідусь із бабусею, і чує:
– Ой, діду, вже й зимонька не за горами, принесе вона до нас сніги та морози, а так ще тепла хочеться. А може, забариться Зимонька й прийде до нас пізніше. Погрілись би ще трішки.
– Так, бабусю, так. Правду ти кажеш, але ж чи забариться вона?!
Сумно стало Зимі від тих слів, проте пішла вона ще під інше віконце послухати, може, там на неї чекають. Чує, якась молодиця з матір’ю розмовляє:
– Ой, не треба ще нам холоду та Зимоньки. Ще дах у хаті не залатаний, холодно нам буде. От якби десь заблукала Зимонька, а то й зовсім не прийшла до нас...
Образилася бабуся Зима. „Чого ж так усі мене не хочуть бачити? Чи я комусь зло роблю? Снігом, немов ковдрою, землю вкриваю. Діточкам для санчат дорогу встеляю. Та коли так, то й не піду я на землю, нехай без мене живуть і красну Весну чекають. Я ще й Віхолі, Морозу та Сніговію скажу, щоби не йшли між люди.”
Так і зробила. От уже й час іти зимі на землю, а вона собі спить і нікуди не поспішає. Мороз, Сніговій та Віхола також відпочивають. Навіщо ж іти, коли їх не чекають?!
А на землі весело. Уже й би мала прийти Зима, а все її нема. Тепло людям, щасливі всі. Минув отак місяць, минув другий. Уже й Новий рік не за горами. Вже інше почали люди говорити.
– Як же це Новий рік – та без Діда Мороза, без Сніговія і Зимоньки зустрічати? Не годиться так. Та й поля вже давно треба вкрити білою ковдрою. Інакше озимина переростати почне, коли і надалі таке тепло буде. Пропаде наш урожай? Загине все.
Забідкалися люди. І дахи вже полатали, і нагрілися, та й ялинки в хатинках у розкішне вбрання одягнули, до Нового Року готуючись, а Зими нема і нема.
А дітвора? Дітвора геть духом упала. Вже й наче зима, а ні тобі на саночках чи лижах покататися, ні ковзанки на ставку зробити чи снігову бабу зліпити, ні у сніжки погратися. Сумно навкруги, сіро. Та й намислила дітлашня у передноворічний вечір зібратися гуртом і піти на вигін, за село, щоби Зимоньку закликати. Так і зробили. Узяли санки, лижі, ковзани та й вийшли гуртом на гірку.
– Зимонько-Зимо, бабусю! – почали благати вони. – Пробач, якщо образили тебе! Прийди до нас з Дідом Морозом, Сніговієм та Віхолою! Сумно нам без тебе. Ось санки, ковзани, лижі, а кататися нам ніде.
Першим почув ці благання дідусь Мороз. Шкода йому стало маленьких діток та ще й у передноворічний вечір. Визирнув він на вигін і давай щипати дитячі носики та щічки.
– Ой, дивіться, дивіться! Мороз прийшов, почув нас. Дідусю Морозе, дякуємо тобі за те, що послухав нас. А ще передай бабусі Зимі, Сніговію та Віхолі, що ми дуже чекаємо на них. Он і земленька вже би відпочила під теплою сніговою ковдрою.
На ці слова ще сильніше Мороз ущипнув діток за носики, а вони раді та щасливі, побігли по домівках, знаючи, що тепер Зима обов’язково прийде.
І справді, всю Новорічну ніч працювала бабуся Зима з дідусем та дітками - Сніговієм та Віхолою. А коли люди вранці прокинулися, то могли очей відвести від такої краси. Усе довкола було вкрите пухкою білою ковдрою, вікна у хатинках старанно вимережані дивовижними візерунками, які створив дідусь Мороз, а ставки скуті кригою. На деревах, наче мереживо, лежав блискучий іній. І все це на сонечку виблискувало та вигравало всіма барвами веселки.
– Дякуємо тобі, Зимонько! Пробач що не хотіли бачити тебе, – говорили люди.
А дітки веселилися та гралися біленьким сніжком. Хто на санчатах, хто на лижах чи ковзанах, а хто ліпив снігову бабу або грав у сніжки. Всі були раді, що Зимонька нарешті прийшла.
Бабуся Зима, дивлячись на ці веселощі, лише посміхалася.