Гукають півні ранок з потусвіту
з зими до літа,
Горлають вперті півні до Білбога
без остороги.
На клаптику душі, немов санскрити,
слова молитви,
А далі – тільки ніч, свічок чесноти
й шлях за ворота...

У дзеркало небес із трав у росах
душа йшла боса,
Крок в мілину зірок із виднокола –
і кола, кола...
У льолі зі снігів, яким ще – в повінь
сама, – як сповідь,
Питати у волхвів нічного неба
ішла про тебе.

Ішла, як до причастя, як на плаху.
Не вір. Без страху.
Боялась лиш прокинутись до строку
з небес глибоких.
А місяць жовтим колесом, як проза,
скрипів у воза
І доля обізвалась, мов до рівні.
...Кричали півні...