По кухні розлився приємний аромат готового тіста – сьогодні я печу пиріжки. Виймаю з духовки пухкенькі рум’яні булочки і кладу їх до плетеного кошика. Піду-но я сьогодні в гості до бабусі, віднесу їй гостинці. Вона ж у мене така ласунка!
Моя бабуся живе не дуже далеко, лише за 40 років звідси. Потрібно тільки йти дорогою життя назад, спершу прямо, потім повернути ліворуч і знову прямо, а біля вивіски “60-ті” повернути праворуч. Ось і все. Правда, туди ще ходить швидкий поїзд, але він часто запізнюється... Тай взагалі, зараз літо, чудова погода...Чому б не прогулятись?
Я виходжу на дорогу, в руках кошик з пиріжками. Я відчуваю їх пряний аромат...
Зараз ранок і на дорозі ще нікого немає. Навколо тихо і я чую глухий звук власних кроків – стук моїх черевиків по асфальту. Навколо дороги рідкий ряд старих розлогих дерев. По мірі мого руху їх стволи стають дедалі тонкіші, зустрічаються навіть зовсім молоді саженці. А трава все зеленішає...
Я глянула вниз. З дороги зникла розмітка, асфальт потускнів. Мій одяг теж змінився: чорні джинси стали довгою цвітастою спідницею, бутси – м’якими кедами, а у волоссі забриніло кілька різнокольорових намистин. Все, як у “дітей квітів”.
А ось і вивіска “60-ті”, я повертаю праворуч.
Бабуся живе на самій окраїні міста, йти ще зовсім трохи. Ось її дім, 5 під’їзд, четвертий поверх... Я піднімаюсь, дзвоню в двері. Мені відкриває молода дівчина у суконьці в горошок з рудим, зібраним в два хвостики волоссям. – моя бабуся.
- Привіт, подруго! – кажу, переступаючи поріг, - а я тобі пиріжків спекла. Не ходити ж в гості з порожніми руками, правда?
Вона сміється і йде на кухню ставити чайник. А через деякий час ми вже сидимо за столом, попиваючи чай, закусуючи пиріжками, і розмовляємо про життя.
- Здається, я закохалася, - каже вона мені, трохи червоніючи. – Він такий...
І розповідає мені про свого нового кавалера.
- Чудово! – кажу. – Тільки не гай на нього свій час. Я ж-то точно знаю, що саме ЙОГО ти зустрінеш лише наступного року!
І підморгнувши, я сьорбнула чаю і потягнулася за новим пиріжком.