- Ти не лякайся висоти, малий,
Гілля росте на те, щоб нам стрибати.
А брати їжу з рук людей не смій!
Своє навчала білченятко мати.
- Твій батько довіряти людям звик,
В гніздечку віхоть шерсті залишився.
То не ведмідь був - п`яний молодик,
А батько головою поплатився.
І білченя кивнуло:"зрозумів",
Гіллями парку притьмом пострибало.
З алеї розливавсь весільний спів,
Подружжя квіти пам`ятнику клало.
- Глянь, білка! Печиво мерщій давай!
Вони ручні, підійде, нагодуєм,
Стань, молода, навшпиньки, не злякай.
Годуй її, а ми сфотографуєм.
Яка фата, і юна молода!
І пахне печиво, аж в носі крутить.
Та білченя хутчіш звідти хода,
Лиш ледве підняла дівчина руки...
- Воно мале, дурне, не поніма!
Процесія весільна "заключила",
А білченя прибігло, й каже: - Ма!`
Зробив я так, як ти мене учила!..
... Відмінність від людей є у звірів,
Це кожна білка з гілки всім розкаже.
В них дітки розуміють матерів:
Бо мати вам погане не підкаже...
осінь 2001р.