У забутому парку згубився самотній ліхтар,
Що горить тьмянооко і світить надривно і хрипко.
Він ще мріє про квіти на свій спопелілий вівтар,
Він ще згадує сповідь безмірно далекої скрипки.
І горіти ще хоче, й своє віддавати тепло,
Що по краплях полишить його запорошене «тіло»,
І метеликів прагне манити і брати в полон,
Щоб до нього з пітьми як на свято летіли, летіли…
Памятає жагу поцілунків закоханих пар
І на чорному тлі колихається жовто – плямисто.
Та в безлюдді лиш вітер голубить вируючу яр*
І руйнує, чи мостить палаци з опалого листу…
Лиш самотні берези і той посивілий платан,
Що чатує вві сні на свою недомріяну мрію,
І тьмяніє ліхтар, і шепочуться хмари - літа,
Що загублений, в парку нікого він вже не зігріє.

ЯР*, ж. Зелене листя дерев, кущів тощо.