…надто червоно. Червоно й шорстко. Долоні пітніють, підпахви пітніють, їдкий піт розїдає очі. Облизую солоні потріскані губи. Неймовірна спека й задуха в салоні цього совкового пережитку на колесах. Фак, абсолютно не розумію, що тут коїться, але шкірою відчуваю: подія нависла у повітрі перестиглим огірком, що загрожує врешті-решт луснути і заляпати дах цієї грьобаної автівки слизьким зеленавим насінням. Якого біса я роблю в салоні цього задрипаного жигульця, і з якого б це часу салони жигулів обтягують червоним вельветом – чисто тобі кітчова канапа в одному з типових борделів вітчизняних вулиць червоних ліхтарів. Хм, то ж достоту непрактично – вельветові сидіння. Непрактично і навіть трохи боляче, коли вузькі рельєфні смужки вельвету вгризаються в делікатну шкіру, надто в таку теплу й хтиво-чутливу, як у мешканок заборонених кварталів. Тим часом, поки я хаотично й безуспішно намагаюсь відтворити у свідомості причиново-наслідкові зв’язки, що привели до появи мене в цій бляшанці, повітря в автівці загусає і наповнюється солодким запахом щойно спечених маффінів. Запах загусає, карамелізується, і я відчуваю, як альвеоли легенів наповнюються страшенно солодким і липким сиропом. Горло починає дерти, хочеться роздерти грудну клітку, вирвати легені, і вичавити з них цю солодкаву байду, наче з пари випраних шкарпеток. Рефлекторно кидаюсь в темноту салону й в надії наосліп намацати дверну клямку, і з жахом відчуваю дотик до розпашілої шкіри, що злегка здригається від мого дотику. Усвідомлення того, що я тут не сама, не встигає налякати й без того ошалілу від ситуації мою сутність, бо чиясь тонка рука з маленькими кігтиками, різко хапає за зап’ястя і з силою притягує до себе. І ось я дивлюсь на неї. То беззаперечно вона: тепер я чітко розрізняю обриси обличчя, тонкої шиї, і навіть заглибинки над ключицею. По-дитячому підпухле обличчя. Щось шепоче. Я намагаюсь розрізнити слова, але мої намагання марні, бо її швидке белькотіння скидається швидше на діалект австралійського племені маорі, ін’язом в школі якось не захоплювалась. Хапає мою руку і кладе собі на коліно. Мені, звісно, не до вподоби її перехід до мови жестів, але я не в силі пручатися. Стискаючи мої зап’ястя, водить моїми ж пальцями по своїх стегнах. Від колін і глибше, під ситцеву літню спідничку. Дихати стає все важче. Її шкіра чимось нагадує глянець журналу: холодна і слизька. А я не люблю зиму й ожеледицю, але коли мої пальці мимоволі торкаються шовкових країв її майточок, і темноту прорізає хтивий тихий зойк , я миттєво послизаюсь: «Буде тобі те, чого прагнеш, мала хвойдо. За гріхи твої тобі воздасться,»- грубо штовхаю її і втискаю вагою власного тіла в передбачуваність червоного вельвету. Вона скрикує. Беззвучно: я не чую. Нічого не розумію. Але то потім. Зараз я не здатна думати. Роздираю різким рухом бретельку її позерської маєчки і лічені секунди спостерігаю брунату настовбурченість пипок. Соковиті, як перестиглі вишні. Хочеться стиснути їх до болю, щоб навсібіч бризнув вишневий сік Стискаю їх руками – і жахаюся: то не мої руки. Чужі тлусті пальці, фаланги вкриті жорстким волоссям. Чужі пальці з грубою кутикулою і коротко обрізаними нігтями пестять липкі, наче вимащені медом, перса молодої незнайомки, і безсумнівно, не не займанки. Тлусті пальці. Не мої-чужі. Незрозуміла агресія, впереміш з хіттю і шоком від нерозуміння вдаряє в голову. Я скрикую і вгризаюсь в її оголені груди. Зуби підозріло легко увійшли в плоть і зімкнулись. Нажахано відчуваю, як тане в роті щось тягуче і солодке, і розтала цукрова патока стікає підборіддям. Зефір.