Ти пробач мені, осене, що обманула тебе,
Ти прости мені, зимо, що криги не хочеться вічно,
Що на правому березі - тиха дрімо́та вербен,
А на лівому - серце й без нього до біса незвично.
І палають берези у пам’яті сонцями див,
І бруньки набираються свіжоосвяченим соком,
Ми йдемо́ по стежині, якою ніхто не ходив,
А над нами лиш бе́змір всміхається блакитнооко.
Ще не травень, поглянь, ще у небі немає Плеяд,
Не дивися у вічі так пильно, неначе востаннє...
Доторкнися вустами до вуст поцілунком наяд,
Тих наяд, що давно уже перевели́ся в Йордані,
Ну, нади́хайся мною, на вік, чи на рік наперед,
Я надовго зали́шусь Іридою в зорях - зіницях,
А росинку-сльозу за собою той дощ забере,
Що на нас поглядаючи, певне й собі просльозиться.