Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.19
16:18
Давай перепишемо сенси, видалимо з них поверховість.
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
Потім приберемо шаблонність. Натомість… натомість
додамо у них ніжність – легеньку, наче пір’їну, що лягла на поверхню ставка.
Моя ніжність до тебе саме така.
А ще додамо обережність, щоб вітер, к
2026.11.19
16:11
Все затихло, замовкло у снах листопада...
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
Тільки сірі світанки та дні мовчазні
Нагадають, якими були навесні
Почуття та листи. Знову зайва порада
Заглушає тонкі солов'їні рулади...
У дворі вже давно поміняли паркан.
Все за ним тепер видно. Ніяких о
2026.11.19
13:22
О, як важливо вчасно відійти
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
Від суєти, марноти, часоплину!
Лиш тільки так ти досягнеш мети
І будеш вільним, мов незламна глина.
Я залишаю сцену у той час,
Коли вручають ордени й медалі,
І йду у ліс, де мій вогонь не згас
2026.11.19
08:08
Що сталось, те сталося,
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
так мало бути.
У Господа: палиця,
ліки, отрута,
і дні пораховані
до воскресіння,
і сльози знедолені
в смутку осіннім.
2026.11.19
06:47
Дощ уночі по вікнах тарабанив,
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
А потім сонце висушило скло,
Через яке всміхавсь до мене ранок,
Очей торкаючись і світлом, і теплом.
Ще ніздрі лоскотали аромати
До блиску вимитих листочків і цвітінь,
І в закутку затемненім кімнати
Ховалася поспішн
2026.11.18
22:50
відомо
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
виживає сильний
перемагає найсильніший
а дружба не перемагає
бо це лукавство й евфемізм
пригадуючи друзів навіть
атож були і в мене друзі
всі розійшлись кудись із часом
2026.11.18
19:48
Слова, слова... Яка ж у них ціна?
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
Вони - лише слабка анестезія.
Підробний світ чекає на месію,
Ми поодинці бачимо з вікна
Фантазії свої, в яких весна
Перемагає осінь, світлій Музі
Дарує сукню на казковім лузі
З тендітних синіх пролісків своїх...
2026.11.18
17:06
Ану, нам пісню проспівай, веселий вітре,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
веселий вітре, веселий вітре!
Моря і гори облетів ти всі на світі,
і всі на світі вислухав пісні.
Заспівай нам про гори й пустині,
про таємні глибини морів,
про небокраї сині,
2026.11.18
16:24
Я шукаю в бездонному морі
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
Той важливий непізнаний знак,
Ніби спогади сиві, прозорі,
Що впіймає сумний неборак.
Я шукаю у пеленах ночі
Тіні натяку, впізнаний жест.
Я забуть наполегливо хочу
Те видіння, що прагнуло жертв.
2026.11.18
14:49
Під шерех листя верб мені співало в гливах
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
Одне, мов з лісу, довге і густе,
А інше — ніби у раптових зливах,
Як згадка про минуле і пусте…
Лунало гучно, як стара бандура,
В потоках звуків між пожовклих крон,
Чи чумака забутого натура
2026.11.18
07:16
Хоч завтра вітер хмари розведе
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
І зацвіте колись побите поле -
Від горя не сховатися ніде
І болю не позбутися ніколи.
На серці будуть видимі рубці,
Повік душа чорнітиме від туги, -
Це мрію не утримати в руці,
Коли їй тісно в межах виднокругу.
2026.11.18
02:21
Прокинулась в цей час застава –
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
до зброї кожен богатир,
палає обрію заграва,
а потім бою страшний вир.
Повільно повстають до справи
дружини цих чоловіків,
бо захист краю – їхнє право
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.11.16
2026.11.12
2026.11.08
2026.10.28
2026.10.27
2026.10.19
2026.10.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Лариса Коваль (1945) /
Вірші
Переклади з російської
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Переклади з російської
З книги “ПОДОРОЖНИК”
Ганни Ахматової
* * *
Чим вік цей гірше промайнулих?
Тим, що в чаду печалі і жалів
Він доторкнувся чорних ран минулих,
Але і досі ран тих не зцілив.
Іще на заході земне світило світить
Й міські дахи у променях блищать,
А тут хрести, – будинки біла мітить
І кличе воронів, і ворони летять.
* * *
І цілий день лякається і стогне
В смертельній тузі никання юрби,
За річкою на траурних корогвах
Зловтішено регочуть черепи.
Оце для того мріяла й співала,
І серце вже розірвано навпіл,
Як після залпу зразу тихо стало,
Дозорні смерті шастають навкіл.
* * *
Не співали про зустріч поети,
Та й без цього на серці вляглось.
І вже літо холодне на злеті,
Мов життя моє знов почалось.
Скам’яніле над обрієм небо
Вже здається у жовтім вогні.
Більш ніж хліба насущного треба
Лиш єдине сказати мені:
Ти, росою скрапляючи трави,
Лише звісткою душу відкрий, –
Не для пристрасті, не для забави,
Для кохання земного зорій.
* * *
Чекала марно я багато літ.
І дуже схожий час той на дрімоту.
Та освятився невгамовний світ
Три роки тому в Вербную суботу.
Мій голос обірвався і затих –
Стояв переді мною мій жених.
А за вікном народ поволі йшов,
В руках свічки. Пора благословіння!
Квітнева крига, хрускіт підошов,
Вогнів святкове тихе мерехтіння,
А над юрбою голосом дзвіниць
Текла розрада, вітер падав ниць.
Нарциси білі квітнуть на столі,
Вино червоне в кришталі іскриться,
Я бачила як в світанковій млі
Моя рука закраплена вощиться
Й тремтить, приймаючи цілунки.
Радій, блаженна! Кров нуртує лунко.
* * *
О ні, я не тебе любила,
Вогнем не спалена отим,
Так поясни, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.
Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І смертні доторкнулись тіні
Спокійно – юного лиця.
Не перемога поманила,
А смерть вночі серед стогів!
Не знай, не відай ангел милий,
Як я вмираю від нудьги.
Якщо яскравим сонцем раю
В кущах освітиться тропа,
Та дивний птах, що я впізнаю,
Злетить з колючого снопа,
Я зрозумію: ти убитий
Мені розказуєш про те,
Я бачу знову горб розритий
І окривавлений Дністер.
Забуду молодість і славу
І як любив невтішно ти.
Душа стемніла, путь лукава, –
Тебе, твій подвиг без угаву
До смерті буду берегти.
Ганни Ахматової
* * *
Чим вік цей гірше промайнулих?
Тим, що в чаду печалі і жалів
Він доторкнувся чорних ран минулих,
Але і досі ран тих не зцілив.
Іще на заході земне світило світить
Й міські дахи у променях блищать,
А тут хрести, – будинки біла мітить
І кличе воронів, і ворони летять.
* * *
І цілий день лякається і стогне
В смертельній тузі никання юрби,
За річкою на траурних корогвах
Зловтішено регочуть черепи.
Оце для того мріяла й співала,
І серце вже розірвано навпіл,
Як після залпу зразу тихо стало,
Дозорні смерті шастають навкіл.
* * *
Не співали про зустріч поети,
Та й без цього на серці вляглось.
І вже літо холодне на злеті,
Мов життя моє знов почалось.
Скам’яніле над обрієм небо
Вже здається у жовтім вогні.
Більш ніж хліба насущного треба
Лиш єдине сказати мені:
Ти, росою скрапляючи трави,
Лише звісткою душу відкрий, –
Не для пристрасті, не для забави,
Для кохання земного зорій.
* * *
Чекала марно я багато літ.
І дуже схожий час той на дрімоту.
Та освятився невгамовний світ
Три роки тому в Вербную суботу.
Мій голос обірвався і затих –
Стояв переді мною мій жених.
А за вікном народ поволі йшов,
В руках свічки. Пора благословіння!
Квітнева крига, хрускіт підошов,
Вогнів святкове тихе мерехтіння,
А над юрбою голосом дзвіниць
Текла розрада, вітер падав ниць.
Нарциси білі квітнуть на столі,
Вино червоне в кришталі іскриться,
Я бачила як в світанковій млі
Моя рука закраплена вощиться
Й тремтить, приймаючи цілунки.
Радій, блаженна! Кров нуртує лунко.
* * *
О ні, я не тебе любила,
Вогнем не спалена отим,
Так поясни, яка ж то сила
В печальнім імені твоїм.
Переді мною на коліна
Ти став, немов чекав вінця,
І смертні доторкнулись тіні
Спокійно – юного лиця.
Не перемога поманила,
А смерть вночі серед стогів!
Не знай, не відай ангел милий,
Як я вмираю від нудьги.
Якщо яскравим сонцем раю
В кущах освітиться тропа,
Та дивний птах, що я впізнаю,
Злетить з колючого снопа,
Я зрозумію: ти убитий
Мені розказуєш про те,
Я бачу знову горб розритий
І окривавлений Дністер.
Забуду молодість і славу
І як любив невтішно ти.
Душа стемніла, путь лукава, –
Тебе, твій подвиг без угаву
До смерті буду берегти.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
