Тримаючись за руки ідем по парку містом,
а серце завмирає і тихенько мовчить.....
і тим прекрасним теплим літом,
душа моя ще трошки із грудей полетить....

А ти непомітив таких дрібниць юної душі,
і боляче зробив, і просто відвернувся....
а я хотіла сказати: " Себе ти опиши."
але в собі ти назавжди для мене замкнувся....

А я більш неписала і не намагалась говорить,
і більше знати тебе я нехотіла....
повір мені ти поглядом зумів душу розбить,
але нажаль забути тебе я не зуміла....

Я не розумію, як брехать мені ти посмів,
і ще за це щиріше вибачатись.....
Можливо, обмануть мене хотів,
цікаво, чи зміг би ти мені зізнатись....

Мені б не зміг, замало в тебе духу,
та й обняти ніжно ти не вмієш....
і навіть ти мистецького немаєш слуху,
і сказать, що любиш мене, ти не зумієш....

А як хотілося б мені тебе поцілувати,
та так щоб ти у мене закохався....
а ще хотіла б я те кохання у руках тримати,
і щоб мені в очі ти зізнався....

Вже не тримаючись за руки ми йдемо,
понадягали ми з тобою фарфорові маски
і просто не думаючи, ми мовчимо.....
а як хотілося б мені від тебе трішки ласки....