Ніч темнотою густою накрила
МІсто безлюдним ненадовго зробила
Вулички тихого міста дрімають
І ліхтарі потихеньку згасають...
А мені не спиться, я пишу вірші...
А мені не спиться, бо важко на душі...
Гірка одинокість мій сон проганяє
Забирає спокій, мрії розбиває...
А я пішов би сміло сонце зустрічати
Бо хотів би в нього про неї запитати...
Про ту, що спокій в мене відбирає
І про ту, що ненароком серце моє розбиває..
Спитаю я поради: "що мені робити?
Як мені коханій чимось догодити?"
Спитаю я поради, як треба поступати,
Щоб мою кохану приємно дивувати..
Я їй квіти ношу, віна привикає
І букет ніякий її вже не вражає...
Я ії вірші пишу, їй надоїдає
Мабудь у віршах моїх чогось не вистачає...
Я їй своє серце віддаю у владу
Та вона від цього аж ніяк не рада...
Може сонце зможе мені підказати
Як мені за серце красуні воювати??
Та не скаже сонце, що мені робити
В нього є робота - людей розбудити...
Тож не піду ради в сонця я питати,
Краще піду тихим містом погуляти...
Погуляю, пригадаю ночі всі казкові
Коли були поряд її уста чудові...
Коли її уста я ніжно цілував....
Я б за них без роздумів життя своє віддав!!!
Коли я поглядав закохано в її чудові очі
То були найкращі в моїм житті ночі...
Та кінчилось літо і зима настала
І казковим ночам вона кінець поклала
Дні змінялись ночами, ну а ночі днями..
І зима забрала все, що було між нами...
І нехай підкажуть мені мудрі львівські леви
Як завоювати знов серце королеви...
Може з неба темного зіроньку дістати?
Може серце з грудей вирвати, і їй подарувати?
Я на все готовий, та сили вже немає..
І крапелька надії тихенько помирає...
За ночами прийдуть дні, а за днями ночі...
Може ще колись побачу іі щирі очі...