Червоний кінь втомився вже горіти,
Ліловий кінь звільнився від стремен,
І майстер нишком зрікся маргарити,
Хоч так любив тепло її рамен.

Пелюстя губ зове можливо й досі,
Та в серці не лишилося слідів,
Лиш прядки золотавого волосся
У памяті, як місяць у воді.

Його вже ваблять інші - чорні пера,
Таких далеких лебединих зграй.
Туманність Андромеди чи Венери-
Оділлія? Одетта? Обирай..

Ріж на шматочки неба стиглу повінь,
Діли її, мов хліб між усіма,
Крім тих, які твоїми є по крові...
Усім- тепло, а сиротам - зима.

Сховала серце кам’яна фортеця,
Завмерла пам’ять в коконі- вузлі,
І навіть думки тінь не відіб’ється
фантомом на байдужому чолі.

Людиноріг, людиномім, людино...
Камо грядеш? Кому ти б’єш чолом?
Тече ріка, а ти на середині,
І виру не приборкати веслом.