Йшов босо́ніж лісом. Ноги збив
А кругом- чагарники та груддя…
Зрозумів - не вистачить доби,
Вибратися з нетрів та з відлюддя.
А на пні - зміючка лісова,
Лихом коронована царівна,
Заспівала солодко слова
Голосом облудливим і дивним:
«Несумісність посмішок та сліз,
щастя й болю, сили і безсилля.
Світло сонця – гірше, аніж ліс!
Стережися, тролю, випий зілля!
Ось ВОНО - рятунок у руці.
Випий, тролю, ні́де поспішати,
Цей настій - із диво-корінців,
не з любистка, полину, чи м’яти.
Зілля це солодке - з німоти
В інший вимір, в інший часопростір,
У ніким не хожені світи
Що давно зовуть тебе у гості.
Попрощайся, тролю, назавжди
із собою. Ось, тобі люстерко!
Випий, тролю, зілля від біди,
Дух-душа безболісно затерпне…»
Взяв люстерко. Глянув на дурне:
Очі – з болю, а вуста – з печалі:
«Я не троль. Це втома. Це мине.
Я піду собі. По тернах. Далі...»