Вкотре чую пісню у виконанні Іри Білик "Після кохання",і виникає в голові нав*язливе питання : "Куди зникають почуття після кохання?"
Цікаво, справді, куди?
Згадую всі пережиті мною симпатії-зітхання...
Вперше закохалась я, мабуть, в класі 7-му, а рік потому стало сміливості і сили духу зізнатись в почуттях обраному хлопцеві.
О, він ще не знав, безперечно, в свої 13, що є таке кохати, мріяти, хотіти... Піднявши на сміх мої почуття, юнак насолоджувався тим,
як наді мною глузувати почали майже всі старшокласники. Я стала свого роду білою вороною.
Тішитись глузуванням у підлітковому віці - природно, немало сліз тоді ввібрала моя подушка - після уроків я часто приходила додому,
зачинялась у кімнаті і плакала.
Час минув, з закінченням школи я розуміла, що з початком студентського життя я маю шанс стати іншою.Розпочати все спочатку.Забувала потроху образи
і переживання.
Моє серце не відчувало ні симпатії, ні кохання.
Саме тоді я зрозуміла, що почуваю себе напівпорожньою. Так, мені не вистачало для щастя і душевної цілісності- любові. Але після того, що пережила
завдяки першому коханню без відповіді - закохуватись я не поспішала. Страх отримати відмову надто сильно вкорінився в моїй свідомості.
Я не помічала хлопців, як претендентів на початок стосунків зі мною.
Хоча,якось мені сподобався один зі студентів-старшокурсників університету, проте думки про нього я закрила під надійний замок.
Доля не давала протягом пяти років навчаннЯ у вузі ні найменшого шансу на знайомство з тим гарним юнаком, якого я вподобала з моменту першої зустрічі з ним.
Зустрічі власне ніякої не було, був випадок - я побачила, відчула, і мені сподобалось те, що я відчула.
Але нічого хорошого не сталось й тоді, коли я все ж таки отримала змогу познайомитись з омріяним за довгих 5 років принцем.
Час марно не минув - вийшло щось на кшталт "Я его слепила из того, что было, А потом, что было, то и полюбила..."
Моє серце розлетілось на друзки, коли під час візиту до нього, я почула:"Ти мене приваблюєш, як жінка, проте відсутність обручки на руці
не є свідченням того, що я вільний"
Принаймні, чесно. Але чи чесності мені тоді хотілось? Коли душа вимагала кохання, захоплюючого, поглинаючого...
Закопати себе можна завжди, треба тільки знайти причину.
От і знайшла я її у відмові бути зі мною поруч назавжди того,почуття кохання до якого я плекала біля 5 років.
Потім були ще чоловіки в моєму житті...Але він, той, кого я хотіла, лишив слід у моєму серці.
То куди ж тоді зникають почуття? Відповідаю - нікуди.
Вони живуть, поки живемо ми, ті, хто ці почуття зростив і виносив.
Хороше властиво пам*ятати, приємно пригадувати, як було добре, коли все було добре.
Тому почуття вічні, звісно, вони можуть змінюватись на кардинально протилежні, проте навіть сильне кохання, що переростає, часом, в не меншу ненависть,
не зникає.
Визнаю, я кохаю його, все ще кохаю, того, на кого одягла омріяний образ.
Страшніше, коли після кохання настає байдужість, проте як це себе варто дурити, щоб досягнути такого стану душі???