(прозова мініатюра)
Вона була червоною і липкою… «Кров?»
- Кров! - трясучими губами прошепотів Сашко. – Таки підстрелили, - скривився він.
В тому, що ніхто не допоможе, не сумнівався, договір є договір.
«Доб’ють», - між тим подумав й байдужість важкою каменюкою придавила його наполохану душу.
Він вже давно був таким: наляканий і байдужий, нікому не потрібний на всьому білому світі чоловік.
«Як таке могло трапитись зі мною?» - ніби прокидаючись від важкого сну, питав часом у себе. І сам собі не вірив, що колись жив інакше, що були батьки, школа, університет ... кохана…
Біль пронизав скрючене на землі тіло тридцятилітнього Сашка.
- Сафарі…дитячі «війнушки»…багаті придурки, - стогнав, – в дитинстві не набавилися, переростки, - плювався кров’ю.
«На що надіявся, коли погоджувався? – думав. – Набридло все. Проспався – випив, випив – проспавсь, а останнім часом аби що, лише б заснуть».
- Грошей захотів, таку твою …, тож захлинайся кров’ю, - шепотів, перевертаючись на спину.
«А якби вийшло? - ніби питав хтось з боку. – Якби вцілів й отримав обіцяні за розвагу гроші? Почав би все спочатку? Вернув би все назад?»
- Я зміг би… - ледь ворушив знекровленими губами Сашко, - зміг….
Здавалося, що той, хто стоїть поряд нього, вірить йому, і він взаправду зміг би зробити все, про що …
- Мамо, - покликав востаннє, - прости мене…
- Готовий! – почулося. - Закопуй!
- Вітаю з успіхом, панове! – лунало над закинутим будівництвом. – І до наступних вихідних!