(прозова мініатюра)
Лежу і слухаю біль. А він мандрує судинами, бродить капілярами, розливається, заставляючи судорожно зжиматися кожну клітинку мого змученого мозку.
Пече. Весь день.
Твою б прохолодну долоню на мій розгарячілий лоб. Пече …
Вечір заглядає у вікно. Пече …
Ніч. Відчуття надщербленої реальності, похитнувшись, падає кудись униз. Ніч - це час, коли я можу літати.
Раніше ти завжди був поряд, а тепер я спішу до тебе. Чекай!
Ніч. Сон склеїв повіки, та то тільки здається, що я сплю. Чекай, я швидко!
Залишаю тіло, спішу до дверей. Нема перепон. Нічні метелики на білій стіні, вікно відчинене настіж. Лечу…
Військове містечко, оточене дрімучим лісом. Поодинокі вогні забутих сіл. Я ще повернусь.
Зорі - розсипані діаманти на чорному тілі Всесвіту, сьогодні вам не втримати мене. Спішу!
Сузір’я Великого Пса пущене навздогін, яскрава зірка над лівим плечем збільшена до гігантських розмірів. Втечу!
Сила зоряного тяжіння, збиваюча зі шляху, Крилатий Стрілець, кинутий навперейми. Прорвусь!
Коловорот, несучий невідомо куди, близькість бажаної миті і …провалля, незвідана прірва по ту сторону розчахнутої свідомості…
Дихання Вічності, нестерпний холод космічної безодні…Убивча неміч людського єства…
Де я?
Жаль і розпач на мокрому від поту обличчі, зникаючі тіні на нерівній поверхні оксамитової стіни, чекання з’їдаюче душу…
Повний місяць за прозорим склом пластикового вікна…