Ця дівчина наче зійшла з ілюстрацій російських казок.
Кругле обличчя, величезні карі очі, багряні губи. Цікаво якого кольору було волосся, коли воно було...Було...Ще зовсім недавно... До хвороби. В Олени страшний діагноз – лімфогранулематоз. Їй всього 18.Шанси на життя є, адже напрочуд швидко поставлено діагноз, вибрано найкращих спеціалістів. Тут у московській клініці вона вже майже старожил – півроку . Її батько - великий чин у Петропавловську-Камчатському. Прилітає щотижня. Привозить недоступні, для більшості тут хворих, ліки.
- Піклується – робить гримасу Олена. - В нас була справді дружня сім”я. Я дуже любила свого батька. Ми були щасливі. Ми - я, мама, батько і маленька сестричка. Одного разу я з товаришкою вибралась у кіно. У нас, у Петропавловську, буран може взятися нізвідки. Налетіла така стіна снігу, що єдине спасіння – десь сховатися. Ми й сховались між двох телефонних кабінок. А в одній мужчина такі ніжності виговорює своїй коханці, що ми з товаришкою аж заціпеніли. – Мені ще тоді подумалось: ”Це ж треба, от пощастило, як її люблять.” Аж тут цей чоловік повертається і я бачу ...свого батька.
Куди втікала, як потрапила до дому – не пам”ятаю. Пам”ятаю як злягла. Спочатку лікували від депресії, потім знайшли це. Я матері нічого не сказала, їй зараз і так важко. У них сім”я. Йому почуття провини не дає спокою – от і прилітає сюди. А я, як залишусь жити, піду від них – це вже не моя сім”я...
МОСКВА, 1989 рік.