Двома перстами, наче старовір,
Земля хрестилась ревно, що аж кров скрізь
згорталась хрипло, горе впало з гір
(Чорнобиль – раз!): Авіашоу Львівське…

Прадавнє горе… Сліз нема, в душі
мозолі лиш… Болюча серця праця…
Ви краще казку дітям розкажіть
тим сиротам або пошліть пограться

своїх дітей до сивих матерів
в хустках чорнющих, як вночі чорнозем.
Не так солоні сльози, як давкі.
І спогадами Горе їсти просить…

Давайте станем на коліна всі
(ну, скільки: сорок сім чи шість мільйонів?).
І Бог почує – правда від Русі,
бо Українгеліє – ми сьогодні;

Запалим у Великдень по свічі
опівночі – хай Бог нас порахує.
Зростав народ щоб духом і в числі,
а Кобзаря не згадували всує.

І скажем один одному: «Простіть!»,
і вибачимо й будемо брататись.
За віру Бог загинув на хресті,
за віру і воскрес, і в цьому радість.

І в цьому суть земного прибуття.
Краса міцніє! Рабство побороли!
Наклав Іуда руки… Бог суддя…
Пробачу все, крім... нехтування мови!