Цей запах від коліс, з утоми почорнілих,
Пронизує вокзал, мов піт його і кров.
Довкола – сотні лиць, як завше, бовваніли
В чеканні на розлуку, в чеканні на любов.

В чеканні, що якийсь швидкий NN-ий потяг
Крізь дощ і ті струмки гірких вокзальних сліз
Увірветься з пітьми. І те, що буде потім,
Обізветься луною від стукоту коліс.

Де чад від поїздів, такий гіркотно-п’яний,
Удавом обійме вокзальний балаган.
Ще трохи – й на перон впаде букет весняний,
І потяг зашипить, немов старий орган.

Вібрації розлук обернуться в кохання,
Вагонні номери – у цифри лотерей.
І вже коли в купе затихне звук останній,
В тривожних снах воскресне усе нове й старе.

Усе, що у душі залишиться до скону,
Бо серце, наче мідь – чекань, чекань, чекань...
А на пероні Ти – немов свята ікона
Хоча й не завжди вірних, але, проте, чекань...