Повертатись назад, насправді, - знак, не завжди поганий.
Виправдовуємось цим, бо просто бракує слабкості піддатись солодкому почуттю ностальгії.
Бо просто бракує сили ступити крок у протилежному напрямку.
Бо бракує сміливості сказати знову "привіт!"
І надто багато гордості, щоб сказати першим "пробач"...

Думала: треба іти вперед, не озираючись. Просто йти назустріч своєму щастю. Але не здогадувалась, що щастя - воно ж, як мала дитина, випало з санок, лежить і плаче десь на снігу. Зустрінеш дорогою багато інших щасть-дітей, але вони будуть не твої...

Думала: треба щось змінити, тоді стане краще. Довго вигадувала, не знаючи, що краще не стане. Стане просто по-іншому, і ті зміни, які ти сама собі придумала, - будуть штучні, пластмасові... Бо життя - то не події, а почуття, які наповнюють твоє серце, твої емоції - а їх не нанести на обличчя, як мейкап від оріфлейму..

Думала, що в твоїй силі розподіляти ролі в спектаклі твого життя. Помилялась. Не можеш знати, хто має бути ким. І не намагайся.

Нехай друзі залишаться друзями, нехай кохані будуть коханими, так само, як пісок залишиться піском, а вітер - вітром...

Тепер, коли розумієш це все, крок назад не є таким важким. Він навпаки - приємний. Завжди приємно бачити, як твоє життя повертає свою попередню свіжість. Завжди приємно відбудовувати зруйноване...

Хай все буде, як є. Мабуть, в цьому є якийсь сенс.)

25.02.09