І.

Пахла ніч яблуками і у ній фосфорично
Місяць і хата світилися свіжим вапном –
північ безсоння була дуже космогенічна,
та за відчиненим з рипом стареньким вікном
космос трусило зірками і материками
й разом з плодами у нетрищах райських садів
падали стіни споруд і ставали мостами
у космогонії ста позаземних світів.

Луки лягали на бік і сповзали з них трави,
на вертикаль перетворюючи горизонт
у клубочінні міжзоряної порохняви
з впалих у ніч хмарочосів, альтанок, ротонд
десь у модерних Нью-Йорках, старих Назаретах,
та в катастрофах металів, бетонів, пластмас,
ще спали півні на ста невідкритих планетах,
ранку чекаючи й нас.

ІІ.

Півні знов про світання благають,
обростаючи криком вогню,
й цим прощення небес здобувають
і собі, і безкрилому дню,
бо вже сонце впливає в оселі,
вже вростають із боку зорі
марсіянські опалові скелі
в малахітове літо Землі.

І теорія збігів та збурень
катаклізмом цим гне очерет:
на городі он вицвілий курінь
важко хворий на форму ракет
і, по-інопланетному дивні,
з маячками своїх гребенів,
шлях шукають знетямлені півні
між зелених комет огірків.

ІІІ.

Дикунський світ… Неонові шляхи
конкістадори та місіонери
торують в ніч, до запитань глухі
серед дрібних кристалів мезосфери
і в марсіянських бескидів юрмі,
потовченій на гамуз метеором,
не знають, чи пів-так, а чи пів-ні,
сказати тим, хто проситься угору.

Аж раптом бачать, що вони вже тут
і кожен з них вже й сам напевне знає,
що поза стінами хат і кают
чужих зірок ніколи не буває,
що крик завжди дорівнює луні,
а запитання й відповіді – рівні!..
Що на кордоні космосу й Землі
ізнов чекають ранку півні.