Коли в роті сухість, а в шлунку таргани скребчуть шлункові стіни своїми лапами, а за вікном зависли у повітрі краплі того вонючого, брудного дощу, того, шо без озону, і вони просто висять і думають:”Навіщо?”, а кава сиплаться в шлунок і думає:”А шо тут роблять ці бридкі таргани, і чому вони не тонуть в мені, я ж кава. Чи може я не кава?”. От тоді в ці моменти лунання з колонок “Все в житті можливо!” стає якимось невпевненим, і що нам робити з ним? Їсти ж не хочеться. Навіщо годувати тарганів?
Але гітара біля стіни виглядає такою спокійною й незайманою, немов вона ніколи ще не лапалася п”яними, сильними руками. І це після такої бурної ночі. Її цілу ніч брали, гвалтували, робили з нею все і всяко, вижимали з неї стогіни всіх тонів, все з неї вижали, а вона лежить собі, немов тепер народжена на цей світ. Ще чуть-чуть струни підтянути і вона готова до нових стогінів. Гітара-гітарою, але шо робити з тими набридливими тарганами і тим дощем.
Як кажуть люди треба поєднувати приємне з корисним. На столі десь поміж пачок з сигарет, малюнків, записок і всякого бруду стоїть чашка. Це знак, шо ти її побачив. Чуєш? Це знак! Бери її! Бери її, заповняй і порожній її. І ще і ще. Ця чашка чекає на тебе. Вона твоя. Тільки вона здатна заставити зникнути тарганів і перетворити завислі каплі у повітрі на палкий, пахучий, свіжий дощ. Вона. Це Вона.
Де ти був вчора? Шо ти снив, а шо було насправді? Ех, нічого ти не знаєш. Хоч смак горілки пам”ятаєш?