декадансовий оркестр кінця сімдесятих
який з усіма своїми утробними колонками і
краденим репертуаром працював у готелі харків
блиск і ропа підгниваючої системи
це ніби зачитані студентські журнали які пам’ятаєш іще з дитинства
сутінки країни тепле дихання ЧК
і провінційний харків з його абрикосами і заточками

тепер ми спимо разом у цій кімнаті
і не чуємо оркестру
лише солодкий запах телефонних слухавок
лише білі згустки жувальної гумки
приліплені кимось до столу звисають немов кажани
старі музиканти ті які вижили
ниють тепер жмотяться з першого-ліпшого приводу
час просто ламає всім карки
без жодних питань
без жодних жодних питань

ах ця партизанська війна яку вели
хтось ще і досі вірить чекає вістей
вона і тепер виступає тихо з імли
і маркером болю торкає сплячих дітей

і сонце без руху лежить собі на горбах
трішки вище від ластівок і дротів
і той хто захоче іти по наших слідах
слідів не знайде хоч як би того хотів

так так переконуєш ти — джімі гендрікс цей старий пройдисвіт
насправді він був етнічний українець
так тато єврей мама мулатка —
навчалася на підготовчому факультеті
виїхав в еміграцію ще до першої єврейської хвилі
вже там деградував морально і фізично
відбився від громади вийшов із пласту
ти що не віриш?
записав кілька номерних альбомів
захлинувся своєю блювотою
потонув у власному гівні
всі ви українці такі

холодне начиння часу облич і речей
ображені пам’яттю свідки розмиті загати
це ніби ріка що невпинно тече і тече
незалежно від того чи будеш ти перепливати

і зрілість мов дівчинка-підліток яка без мети
запізнюється зникає і не говорить йому
яка вже знає що можна і не прийти
проте ще не знає чому

велкам ту бі готел харків
потяг який прибуває на мирні переговори
ми забиваємо собі голови всіляким мотлохом
завжди з тобою ці голоси в коридорі
завжди з тобою ці дотики порожнечі
важкі підмурівки світу чорні опори

вона подовжила термін перебування
вона і далі чекала на кореспонденцію
лиши адресу маєш де записати?
готель харків до запитання
але ніхто-ніхто
ніколи і ні про що
так і не запитав