Вибачаюсь, Вас коментар пане Іван Редчиць не стосується. У Вас сьогодні вірш більш-менш до теми.
Сьогодні 70-ят років, як Україна була об'єднана в майже всіх нинішніх кордонах. До того за всю свою історію Україна ніколи не була такою єдиною в усіх своїх етнічних землях. Мовчать патріоти. Здається їм має бути всерівно під якою ідеєєю відбулося об'єднання не декларативне, а фактичне. Так ні, патріоти люблять свою геніальність в Україні.
Недавно(!) німці визнали своїх громадян, які відмовлялися воювати в Другу Світову на стороні вермахту невинуватими. Винувато кривлялись, каялись, мумукали, але називали їх зрадниками. Ну йщо, що фашизм? Але ж свій, рідний, німецький.
А в 39-му зустрічали з хлібом-сіллю Червону Армію. Не завжди зразкову, не вигладжену і не ситу. Навіть неосвічену й затуркану. Були випадки всіляки і грабунки і насилля. Але це були не німці. Й сподівалися люди на краще. Яким він був, той вересень, сімдесят років назад?
Таким як сьогодні, чи таким як дев'ять років тому, коли влада, сам авангард влади, називаючий себе захисником прав народу, вбивав журналіста Георгія Гонгадзе, спокійно давив, спокійно споглядав. Потім їв, пив, про любов говорив. І це в 21-му столітті.
Яким буде вересень через тридцять років? Яким він не буде, але Україне не зрушить. Ні з планети, ні з своїх кордонів. Україна назавжди!