Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.25
23:51
У російському місті Коврові
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
Є фанати сергія лаврова.
Там виводять щодня
В сквер сумного коня
І корову у місті Коврові.
Монумент спорудили в Ростові,
Президенту московському вові.
2026.10.25
23:05
Хапає знов мене дорога, наче здобич.
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
Кудись штовхає час - думок сліпий погонич.
Хоч вороння пророчить нині зимну днину,
Ховаю острах, наче спійману рибину.
Ялин зелені дзвони сум хитають в серці,
А шлях, як сильна течія, мов нервів скерцо.
Гойдає не
2026.10.25
21:34
Плач, бейбі, плач
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
Матінка пробачить
Вона старіша й певніша
Король у Меріґолді куховарить
До сніданку королеві
А королева в залі
Грає на фортепіано для дітей
2026.10.25
18:20
Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..
Я сам намагаю
2026.10.25
17:27
Скачуть блискітки і примхи
На кордонах пантоміми,
Скачуть відчуттям розпуки
В запальному пілігрима.
Між склепінь, в шпаринах долі —
Відьмам, віщунам, пустункам,
Відшукавши вітер в полі, —
На кордонах пантоміми,
Скачуть відчуттям розпуки
В запальному пілігрима.
Між склепінь, в шпаринах долі —
Відьмам, віщунам, пустункам,
Відшукавши вітер в полі, —
2026.10.25
17:20
На краю акварельного синього тла,
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
де вечір згасав у сльозі кольоровій,
стояла душа, як загусток тепла –
у шепоті згадок, у згаслій розмові.
І прийшов Синій Птах із нічних берегів,
з очима, як вітер, без назви, без межі,
в оперенні яснім – танок та
2026.10.25
15:28
Віконниці минулого забиті.
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
За ними - щастя, перед ними - біль.
Розірвані такі важливі ниті,
І виписаний чорний апостиль.
Мій сон дає мені уявний захист...
Проте, і в ньому я завжди один.
На вікнах скотч наклеєний хрест-навхрест,
2026.10.25
14:48
Я жду листа, немов благої вісті
З-за океану чи ошатних хмар,
Немов картину проривного змісту
З могутністю недовідомих чар,
Мов пролісок на буйному узліссі,
Вогонь у безнадійності примар.
Я жду листа, що нині заспокоїть,
З-за океану чи ошатних хмар,
Немов картину проривного змісту
З могутністю недовідомих чар,
Мов пролісок на буйному узліссі,
Вогонь у безнадійності примар.
Я жду листа, що нині заспокоїть,
2026.10.25
14:40
Москалі постійно інших підлістю вражали.
Свого слова, як належить, вони не тримали.
Якщо нині ти потрібний – вони тобі раді,
А, як завтра непотрібний – то миттєво зрадять.
Й не важливо, чи то просто чесне слово дали,
Чи то договір із кимось вони підп
Свого слова, як належить, вони не тримали.
Якщо нині ти потрібний – вони тобі раді,
А, як завтра непотрібний – то миттєво зрадять.
Й не важливо, чи то просто чесне слово дали,
Чи то договір із кимось вони підп
2026.10.25
14:00
що кому
до чиєїсь безмежності
чиєїсь ніжності
чи розпачу
хіба що поетам
хоча поети бувають
теж усілякі
декотрі опікуються
до чиєїсь безмежності
чиєїсь ніжності
чи розпачу
хіба що поетам
хоча поети бувають
теж усілякі
декотрі опікуються
2026.10.25
12:48
Дощ вицокує гами небесні,
Звуки срібні гомінко дзвенять.
Застрибала грайливая рать.
Хлющ із перстю зійшлися у квесті.
Ніби дивним казковим експресом
Враз знімає журливу печать.
Дощ вистукує гами небесні,
Звуки срібні гомінко дзвенять.
Застрибала грайливая рать.
Хлющ із перстю зійшлися у квесті.
Ніби дивним казковим експресом
Враз знімає журливу печать.
Дощ вистукує гами небесні,
2026.10.25
07:16
Перевтомлена працею мати
Йде повільно назустріч мені,
Щоб одразу міцніш обійняти
І забути про змучені дні.
І веде за собою до хати,
Де зажурою пахне полин,
Починає всього цілувати,
Ніби я ще малесенький син.
Йде повільно назустріч мені,
Щоб одразу міцніш обійняти
І забути про змучені дні.
І веде за собою до хати,
Де зажурою пахне полин,
Починає всього цілувати,
Ніби я ще малесенький син.
2026.10.24
21:29
Що значить зачинені двері
До серця чийогось навік?
Риплять, ніби голос тетері,
У фокусі дальніх повік.
І Вертер пустелю долає,
Читає рядки будяків.
На овидах світлих розмаю
Почуємо шепіт віків.
До серця чийогось навік?
Риплять, ніби голос тетері,
У фокусі дальніх повік.
І Вертер пустелю долає,
Читає рядки будяків.
На овидах світлих розмаю
Почуємо шепіт віків.
2026.10.24
20:57
Супами пахне околиця моя єрусалимська,
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список
Смачними, мало не з усього світу…
Скуштував чимало їх, але на думці зазвичай
З дитинства нічим не замінимий борщ український.
Кажуть, що кухар подав Хубілаю, онуку Чингіс-хана,
Супів найкращих в світі список
2026.10.24
18:15
Розгулявся північний, та так уже кріпко і пристрасно!
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.
Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і
Ось мою абрикосу в обіймах за ніч роздягнув.
Зняв сукЕнку, порвав і бруківку спідницею вистелив.
Загорнулась калюжа в оборку її осяйну.
Іздаля - ніби бісером жовтим обочина вишита.
Посвітліли і
2026.10.24
16:40
Не усі любили рокабілі,
Тверк медуз драглистих, ритм-енд-блюз,
Бо були руді і підозрілі,
Наче Сходу викопний хунхуз,
Що завжди, підкреслено і гучно,
У пісках між соціальних криз
Набував майно кайлом підручним,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тверк медуз драглистих, ритм-енд-блюз,
Бо були руді і підозрілі,
Наче Сходу викопний хунхуз,
Що завжди, підкреслено і гучно,
У пісках між соціальних криз
Набував майно кайлом підручним,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Луцкова (1971) /
Проза
Королівна Бокфльор або Кривенька Качечка
І чого він, кандидат наук, зразковий сім'янин, улюблений зять професора Ізотова, цілий день добирався у це забите село, Господь його зна. Мабуть, вдихнути свіжого повітря, бо в інститутських аудиторіях воно, що й казати, важкувате. А відомо, що ніде так легко не дихається, як у тих місцях, де проходила молодість. Отут і проходила... Цілих два з половиною місяці. М-да... Це коли його, безвусого викладача, закинули сюди наглядати за студентством, що мало б допомагати селянам збирати багатий тоді ще врожай. Весело було! Багаття палили, юшку із риби варили...Чи тоді вже він зазнайомився зі своєю Лолою? Так-так, зазнайомився. Якраз і згадував про неї, як дідько лисий потяг його на високу яблуню. Вона росла не в садку, а зовсім скраю, коло присадкуватої хатини із лупатими вікнами, які тільки й бачили на своєму віку, що ту яблуню. До самого її вершечка наче причепилося налите сонцем яблуко із ніжним рум'янцем на всю щоку. Коли гілкою коливав вітер, у ньому видзвонювали зернята. Яблуня, а, отже, і яблуко, походили зі знатної родини, бо сорт мав навдивовиж гарну назву - Королівна Бокфльор.
О, як йому хотілося того яблука! Так, що він, не питаючи дозволу у господарів, таки виліз на деревину, вхопив спокусливий плід - і...отямився на землі. Побачив довкола себе переляканих студентів, сільського фельдшера, що сердито ворушив обсмаленими вусамим, і чиїсь великі сиві очі. Ага, тільки очі, бо усі інші риси обличчя навпроти них були такими дрібними, аж непомітними. Банальний, ч-чорт, випадок: чи то вітер допоміг, чи яблуня сама скинула із себе свавільного прибульця, що так необачно поцупив її останній у цьому році скарб...
На саморобних ношах його обережно перенесли до хатини. Там сонно пахтіло засушеним зіллям.
- Ось яблуко, - сказали великі очі, вкладаючи у його пальці ледь теплий плід, - у ньому видзвонюють зернята.
Дівчину звали Ївгою. Вона, дуже накульгуючи на праву ногу, повільно пересувалася кімнатою. Але її пальці були такими ніжними, що він забував про все на світі, коли вони торкалися посинілого забитого бока. Ба, навіть сердився, коли у ці хвилини його провідували студенти. І як приїхав сам професор Ізотов зі своєю донею, щоб забрати скаліченого викладача до міської лікарні, він почав гаряче переконувати, що дорога тільки йому зашкодить, що сільське повітря сприятиме зціленню ліпше від усіляких ліків, що, врешті, він швидше помре, ніж дозволить самому професору клопотатися про такого нікчему, котрий навіть по яблунях не вміє лазити, а й собі пнеться в кандидати біологічних наук...
Професор прицмокував скривленим ротом, Лола голосно сміялася, смакуючи свіжим молоком, що ним Ївга поїла хворого. Та й невдовзі вони собі поїхали, пообіцявши за кілька днів навідатися знову.
Того вечора Ївга більше звичайного припадала на ногу. Вона мало не розлила настоянки, дбайливо виготовленої для постраждалого вусатим сільським фельдшером.
-Давай з'їмо яблуко, - раптом сказав він.
Ївга розломила яблуко навпіл. На підлогу посипалися зернята.
Наступного тижня професор Ізотов із донькою таки забрали його до міста. По дорозі Лола усе розпитувала про Ївгу: хто така? чи гарно доглядала майбутнє наукове світило? а як її звуть? Невже Кривенька качечка?
-Королівна Бокфльор, - голосно подумав він і навіть ворухнув вустами. Вони ще пам'ятали смак жовтого яблука.
Ближче до зими професор Ізотов видав доньку заміж за молодого перспективного кандидата. На вечірку скликали вишукане товариство, яке одразу ж захмеліло і, забувши про наречених, сповна віддалося науковим дебатам.
...Якось він побачив Ївгу на інститутському подвір'ї і аж заточився із несподіванки. Вона стояла коло воріт із невеликим кошиком та, впізнавши його,стала накульгувати назустріч.ЇЇ очі вже не видавалися такими великими на розповнілому обличчі. А уся постать стала якоюсь вайлуватою і незграбною. Він насторожено розглядав її. Ївга ніяково посміхнулася і простягнула йому кошика.
-Ось, - вона зняла білу полотнинку.З-під плетеного вічка на світ поглянули яблука із ніжним рум'янцем на всю щоку.
-Королівна Бокфльор? - і собі посміхнувся він, взявши Ївгу за руку.
-Ось, - навіщось повторила вона, тремтячим поглядом торкаючись золотої обручки.
Залишивши кошика біля його ніг, Ївга швидко зашкандибала до виходу.
Відтоді пройшло сім літ. За той час він-таки вибився в люди не лише завдяки зв'язкам професора Ізотова. Удома на нього чекали незмінний затишок, смачна вечеря і повногруда дружина, що, проте, так і не наважилася народити йому дитяти. М-да... Але ж усе інше у них було. То навіщо ж він прителіпався у це село, де колись начовп собі бока?
Сніг заліз під холошу і боляче обпік голу литку. Он і знайома хатина, що наче більше зіщулилась, побачивши його. Серце голосно закалатало, коли скрипнули двері. На порозі стояла незнайома молодиця.
-Вам кого?
Він трохи зам'явся.
-Перепрошую, тут колись мешкала Кривенька качечка... і королівна...
Жінка загрозливо насупила брови.
-Та Ївга ж, кривенька, - заторохтів він. - І яблуня така висока росла, сорт рідкісний, Королівна Бокфльор називається...
-А! - втямила, нарешті, молодиця. - Ївга? Та Ївга поїхала звідси. Вже й давно. Разом із хлопчиком своїм. А яблуня... Може, й росла колись, - жінка непевно махнула рукою у бік чорного пенька, що насунув снігову шапку на самісінькі очі, аби й не дивитися на городського чоловіка.
-Поїхала із хлопчиком? - перепитав він.
-Ну да, славний такий хлопчик, розумненький. Вже досі й до школи пішов. Ну, вибачайте, мені по господарству тра', - і селянка хутенько попрошкувала стежкою.
Він, хитаючись, навпростець рушив до пенька і сів йому прямо на голову. Двійко лупатих віконець спостерігали за ним, наче пара цікавих дитячих оченят. І невтямки було їм, чого це спина у чужого дядька раз по раз так дивно здригається.
Рейтингування для твору не діє
?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Королівна Бокфльор або Кривенька Качечка
І чого він, кандидат наук, зразковий сім'янин, улюблений зять професора Ізотова, цілий день добирався у це забите село, Господь його зна. Мабуть, вдихнути свіжого повітря, бо в інститутських аудиторіях воно, що й казати, важкувате. А відомо, що ніде так легко не дихається, як у тих місцях, де проходила молодість. Отут і проходила... Цілих два з половиною місяці. М-да... Це коли його, безвусого викладача, закинули сюди наглядати за студентством, що мало б допомагати селянам збирати багатий тоді ще врожай. Весело було! Багаття палили, юшку із риби варили...Чи тоді вже він зазнайомився зі своєю Лолою? Так-так, зазнайомився. Якраз і згадував про неї, як дідько лисий потяг його на високу яблуню. Вона росла не в садку, а зовсім скраю, коло присадкуватої хатини із лупатими вікнами, які тільки й бачили на своєму віку, що ту яблуню. До самого її вершечка наче причепилося налите сонцем яблуко із ніжним рум'янцем на всю щоку. Коли гілкою коливав вітер, у ньому видзвонювали зернята. Яблуня, а, отже, і яблуко, походили зі знатної родини, бо сорт мав навдивовиж гарну назву - Королівна Бокфльор.О, як йому хотілося того яблука! Так, що він, не питаючи дозволу у господарів, таки виліз на деревину, вхопив спокусливий плід - і...отямився на землі. Побачив довкола себе переляканих студентів, сільського фельдшера, що сердито ворушив обсмаленими вусамим, і чиїсь великі сиві очі. Ага, тільки очі, бо усі інші риси обличчя навпроти них були такими дрібними, аж непомітними. Банальний, ч-чорт, випадок: чи то вітер допоміг, чи яблуня сама скинула із себе свавільного прибульця, що так необачно поцупив її останній у цьому році скарб...
На саморобних ношах його обережно перенесли до хатини. Там сонно пахтіло засушеним зіллям.
- Ось яблуко, - сказали великі очі, вкладаючи у його пальці ледь теплий плід, - у ньому видзвонюють зернята.
Дівчину звали Ївгою. Вона, дуже накульгуючи на праву ногу, повільно пересувалася кімнатою. Але її пальці були такими ніжними, що він забував про все на світі, коли вони торкалися посинілого забитого бока. Ба, навіть сердився, коли у ці хвилини його провідували студенти. І як приїхав сам професор Ізотов зі своєю донею, щоб забрати скаліченого викладача до міської лікарні, він почав гаряче переконувати, що дорога тільки йому зашкодить, що сільське повітря сприятиме зціленню ліпше від усіляких ліків, що, врешті, він швидше помре, ніж дозволить самому професору клопотатися про такого нікчему, котрий навіть по яблунях не вміє лазити, а й собі пнеться в кандидати біологічних наук...
Професор прицмокував скривленим ротом, Лола голосно сміялася, смакуючи свіжим молоком, що ним Ївга поїла хворого. Та й невдовзі вони собі поїхали, пообіцявши за кілька днів навідатися знову.
Того вечора Ївга більше звичайного припадала на ногу. Вона мало не розлила настоянки, дбайливо виготовленої для постраждалого вусатим сільським фельдшером.
-Давай з'їмо яблуко, - раптом сказав він.
Ївга розломила яблуко навпіл. На підлогу посипалися зернята.
Наступного тижня професор Ізотов із донькою таки забрали його до міста. По дорозі Лола усе розпитувала про Ївгу: хто така? чи гарно доглядала майбутнє наукове світило? а як її звуть? Невже Кривенька качечка?
-Королівна Бокфльор, - голосно подумав він і навіть ворухнув вустами. Вони ще пам'ятали смак жовтого яблука.
Ближче до зими професор Ізотов видав доньку заміж за молодого перспективного кандидата. На вечірку скликали вишукане товариство, яке одразу ж захмеліло і, забувши про наречених, сповна віддалося науковим дебатам.
...Якось він побачив Ївгу на інститутському подвір'ї і аж заточився із несподіванки. Вона стояла коло воріт із невеликим кошиком та, впізнавши його,стала накульгувати назустріч.ЇЇ очі вже не видавалися такими великими на розповнілому обличчі. А уся постать стала якоюсь вайлуватою і незграбною. Він насторожено розглядав її. Ївга ніяково посміхнулася і простягнула йому кошика.
-Ось, - вона зняла білу полотнинку.З-під плетеного вічка на світ поглянули яблука із ніжним рум'янцем на всю щоку.
-Королівна Бокфльор? - і собі посміхнувся він, взявши Ївгу за руку.
-Ось, - навіщось повторила вона, тремтячим поглядом торкаючись золотої обручки.
Залишивши кошика біля його ніг, Ївга швидко зашкандибала до виходу.
Відтоді пройшло сім літ. За той час він-таки вибився в люди не лише завдяки зв'язкам професора Ізотова. Удома на нього чекали незмінний затишок, смачна вечеря і повногруда дружина, що, проте, так і не наважилася народити йому дитяти. М-да... Але ж усе інше у них було. То навіщо ж він прителіпався у це село, де колись начовп собі бока?
Сніг заліз під холошу і боляче обпік голу литку. Он і знайома хатина, що наче більше зіщулилась, побачивши його. Серце голосно закалатало, коли скрипнули двері. На порозі стояла незнайома молодиця.
-Вам кого?
Він трохи зам'явся.
-Перепрошую, тут колись мешкала Кривенька качечка... і королівна...
Жінка загрозливо насупила брови.
-Та Ївга ж, кривенька, - заторохтів він. - І яблуня така висока росла, сорт рідкісний, Королівна Бокфльор називається...
-А! - втямила, нарешті, молодиця. - Ївга? Та Ївга поїхала звідси. Вже й давно. Разом із хлопчиком своїм. А яблуня... Може, й росла колись, - жінка непевно махнула рукою у бік чорного пенька, що насунув снігову шапку на самісінькі очі, аби й не дивитися на городського чоловіка.
-Поїхала із хлопчиком? - перепитав він.
-Ну да, славний такий хлопчик, розумненький. Вже досі й до школи пішов. Ну, вибачайте, мені по господарству тра', - і селянка хутенько попрошкувала стежкою.
Він, хитаючись, навпростець рушив до пенька і сів йому прямо на голову. Двійко лупатих віконець спостерігали за ним, наче пара цікавих дитячих оченят. І невтямки було їм, чого це спина у чужого дядька раз по раз так дивно здригається.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
| Найвища оцінка | Олександр Комаров | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
| Найнижча оцінка | ккк ох | 5.25 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
