ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.04.19
22:47
Високі небеса, далекі виднокраї,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
Галяви і луги виблискують в росі,
Прадавнішні дуби дива оповідають
І молоді гаї чудуються красі.
Там неба голубінь і жовте сяйво поля,
Зо світом гомонить одвічна давнина,
Але ота краса не вернеться ніколи,
2024.04.19
18:27
Якби товариш Сі
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
пройшовся по Русі,
тільки Московію
лишив ісконно руським,
на повні груди
дихнуві би світ тоді,
сказавши розбещеній орді
належне їй: "Дзуськи!"
2024.04.19
12:49
За чередою череда…
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
Роки біжать, мов коні
А з неба сочиться вода,
Але не на долоні…
Ступає кожен по землі
Куди — кому, є розклад
Старі похилені й малі
Спішать чомусь на розпад
2024.04.19
08:13
А я стояла на глухім розпутті.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
Гойдались зорі у ставочку.
Шляхи ожина застеляла пруттям,
Немов вдягала оторочку.
І та любов, як квітка на лататті,
Закрилась у вечірню сутінь.
На диво, щезло із душі сум'яття.
2024.04.19
08:00
Залишся у мені теплом осіннім,
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
І заходом не гасни у думках.
Бо то давно не мрія, то легка
Рожева тінь пелюстки, то - тремтіння
З чола спадаючого завитка.
То - тріпотіння крил, що не збулися,
Згубились на ходу, незвісно де.
2024.04.19
07:14
Пам'ять тобі, друже Варяже,
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
із Богом покойся, братику.
Слово лихе хіба хто скаже?
Один я пройду Хрещатиком.
Тільки спогад колючим дротом,
де ми до війни приковані.
Повзе крізь дим їдкий піхота,
через міста йде зруйновані.
2024.04.19
06:07
Посадили квіти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
Біля школи діти
І весняна клумба аж вогнем зайшлась, –
Іскорки шафрану,
В полум’ї тюльпанів,
Запашіли жаром з рястом водночас.
Квітів аромати
Стали наповняти
2024.04.18
21:10
Я не сумую, просто – білий вальс,
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
А думка в пелюстках стоїть безвітрям.
І впала б вже, та звичка, Ісабель!..
А ти чи так дивилась і на нас,
Як на бездення прорваного неба,
Коли ми світ розрізали навпіл?
2024.04.18
19:59
Ать-два! Ать-два!
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
В генерала голова.
Сам придумав, сам зробив.
Мабуть, орден заробив
Ще й підвищення звання.
А все інше – то дурня.
Легко було при Союзі.
Перед старшими – на пузі,
2024.04.18
19:35
Отримав нагороду мовчанням –
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
Найвищу нагороду нинішніх рапсодів,
Що шиють собі сорочки-мантії
Для буття-блукання в царстві марень,
Братів кіфари, сестер ірландської арфи,
Нагороди сумної білої тиші
Пелюстками анемон посипаної –
Нагороди мовчання
2024.04.18
19:12
Уранці 17 квітня російські варвари завдали ракетного удару по Чернігову.
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
Є загиблі. Багато поранених. Серед них четверо дітей…
Старенький Чернігів - в крові без сил…
Кремлінський палець униз: вбий його!
Святі мовчки виходять з могил.
Сльози в оча
2024.04.18
19:05
Ти виходиш з будинку, що носить прізвище якогось поета чи композитора,
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
А вона вже чекає тебе на балконі у свиті з каріатидами
І погляд її, як у звичайного, пристойного інквизитора,
Який знає, що буде далі, а тому милується міськими видами;
А тоді огля
2024.04.18
15:16
Терпіти несила, мовчати не можу,
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
бо замість весільного – траурне ложе.
Загинув хлопчина – йому дев’ятнадцять.
В матусі життя обірвалось неначе.
Її зрозуміють лиш ті, що втрачали.
Бо після такого – дорога печалі.
Дорога постійного смутку та болю.
2024.04.18
10:34
Політики, філософи, експерти…
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
Усіх несила і порахувать!.
Куми, свати, недоумки і смерди –
ота наразі «королівська рать»
аналізує, пророкує, пише,
висвітлює, доводить, викрива,
розбурхує і каламуте тишу…
Ярять і шаленіють нувориші –
2024.04.18
09:44
Люблю какао в молоці…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
Моє їм привітання --
То друзі справжні, молодці
А особливо зрання…
Тако сьорбнеш ковточок їх
І завібрірує щодення…
І не згадати буде гріх
Любязність їх, і ймення…
2024.04.18
08:39
Якщо серця співають, то вона, мов пісня.
Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Солодка чи гірка, але в житті не прісна.
І пишуться вірші, сонети й навіть оди.
І з розуму бентежно чарівниця зводить.
А очі набувають сонячного блиску,
І ось вона велична зовсім близько-близько.
Пірнають в г
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
2023.07.15
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Світлана Луцкова (1971) /
Проза
Королівна Бокфльор або Кривенька Качечка
Рейтингування для твору не діє
?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Королівна Бокфльор або Кривенька Качечка
І чого він, кандидат наук, зразковий сім'янин, улюблений зять професора Ізотова, цілий день добирався у це забите село, Господь його зна. Мабуть, вдихнути свіжого повітря, бо в інститутських аудиторіях воно, що й казати, важкувате. А відомо, що ніде так легко не дихається, як у тих місцях, де проходила молодість. Отут і проходила... Цілих два з половиною місяці. М-да... Це коли його, безвусого викладача, закинули сюди наглядати за студентством, що мало б допомагати селянам збирати багатий тоді ще врожай. Весело було! Багаття палили, юшку із риби варили...Чи тоді вже він зазнайомився зі своєю Лолою? Так-так, зазнайомився. Якраз і згадував про неї, як дідько лисий потяг його на високу яблуню. Вона росла не в садку, а зовсім скраю, коло присадкуватої хатини із лупатими вікнами, які тільки й бачили на своєму віку, що ту яблуню. До самого її вершечка наче причепилося налите сонцем яблуко із ніжним рум'янцем на всю щоку. Коли гілкою коливав вітер, у ньому видзвонювали зернята. Яблуня, а, отже, і яблуко, походили зі знатної родини, бо сорт мав навдивовиж гарну назву - Королівна Бокфльор.
О, як йому хотілося того яблука! Так, що він, не питаючи дозволу у господарів, таки виліз на деревину, вхопив спокусливий плід - і...отямився на землі. Побачив довкола себе переляканих студентів, сільського фельдшера, що сердито ворушив обсмаленими вусамим, і чиїсь великі сиві очі. Ага, тільки очі, бо усі інші риси обличчя навпроти них були такими дрібними, аж непомітними. Банальний, ч-чорт, випадок: чи то вітер допоміг, чи яблуня сама скинула із себе свавільного прибульця, що так необачно поцупив її останній у цьому році скарб...
На саморобних ношах його обережно перенесли до хатини. Там сонно пахтіло засушеним зіллям.
- Ось яблуко, - сказали великі очі, вкладаючи у його пальці ледь теплий плід, - у ньому видзвонюють зернята.
Дівчину звали Ївгою. Вона, дуже накульгуючи на праву ногу, повільно пересувалася кімнатою. Але її пальці були такими ніжними, що він забував про все на світі, коли вони торкалися посинілого забитого бока. Ба, навіть сердився, коли у ці хвилини його провідували студенти. І як приїхав сам професор Ізотов зі своєю донею, щоб забрати скаліченого викладача до міської лікарні, він почав гаряче переконувати, що дорога тільки йому зашкодить, що сільське повітря сприятиме зціленню ліпше від усіляких ліків, що, врешті, він швидше помре, ніж дозволить самому професору клопотатися про такого нікчему, котрий навіть по яблунях не вміє лазити, а й собі пнеться в кандидати біологічних наук...
Професор прицмокував скривленим ротом, Лола голосно сміялася, смакуючи свіжим молоком, що ним Ївга поїла хворого. Та й невдовзі вони собі поїхали, пообіцявши за кілька днів навідатися знову.
Того вечора Ївга більше звичайного припадала на ногу. Вона мало не розлила настоянки, дбайливо виготовленої для постраждалого вусатим сільським фельдшером.
-Давай з'їмо яблуко, - раптом сказав він.
Ївга розломила яблуко навпіл. На підлогу посипалися зернята.
Наступного тижня професор Ізотов із донькою таки забрали його до міста. По дорозі Лола усе розпитувала про Ївгу: хто така? чи гарно доглядала майбутнє наукове світило? а як її звуть? Невже Кривенька качечка?
-Королівна Бокфльор, - голосно подумав він і навіть ворухнув вустами. Вони ще пам'ятали смак жовтого яблука.
Ближче до зими професор Ізотов видав доньку заміж за молодого перспективного кандидата. На вечірку скликали вишукане товариство, яке одразу ж захмеліло і, забувши про наречених, сповна віддалося науковим дебатам.
...Якось він побачив Ївгу на інститутському подвір'ї і аж заточився із несподіванки. Вона стояла коло воріт із невеликим кошиком та, впізнавши його,стала накульгувати назустріч.ЇЇ очі вже не видавалися такими великими на розповнілому обличчі. А уся постать стала якоюсь вайлуватою і незграбною. Він насторожено розглядав її. Ївга ніяково посміхнулася і простягнула йому кошика.
-Ось, - вона зняла білу полотнинку.З-під плетеного вічка на світ поглянули яблука із ніжним рум'янцем на всю щоку.
-Королівна Бокфльор? - і собі посміхнувся він, взявши Ївгу за руку.
-Ось, - навіщось повторила вона, тремтячим поглядом торкаючись золотої обручки.
Залишивши кошика біля його ніг, Ївга швидко зашкандибала до виходу.
Відтоді пройшло сім літ. За той час він-таки вибився в люди не лише завдяки зв'язкам професора Ізотова. Удома на нього чекали незмінний затишок, смачна вечеря і повногруда дружина, що, проте, так і не наважилася народити йому дитяти. М-да... Але ж усе інше у них було. То навіщо ж він прителіпався у це село, де колись начовп собі бока?
Сніг заліз під холошу і боляче обпік голу литку. Он і знайома хатина, що наче більше зіщулилась, побачивши його. Серце голосно закалатало, коли скрипнули двері. На порозі стояла незнайома молодиця.
-Вам кого?
Він трохи зам'явся.
-Перепрошую, тут колись мешкала Кривенька качечка... і королівна...
Жінка загрозливо насупила брови.
-Та Ївга ж, кривенька, - заторохтів він. - І яблуня така висока росла, сорт рідкісний, Королівна Бокфльор називається...
-А! - втямила, нарешті, молодиця. - Ївга? Та Ївга поїхала звідси. Вже й давно. Разом із хлопчиком своїм. А яблуня... Може, й росла колись, - жінка непевно махнула рукою у бік чорного пенька, що насунув снігову шапку на самісінькі очі, аби й не дивитися на городського чоловіка.
-Поїхала із хлопчиком? - перепитав він.
-Ну да, славний такий хлопчик, розумненький. Вже досі й до школи пішов. Ну, вибачайте, мені по господарству тра', - і селянка хутенько попрошкувала стежкою.
Він, хитаючись, навпростець рушив до пенька і сів йому прямо на голову. Двійко лупатих віконець спостерігали за ним, наче пара цікавих дитячих оченят. І невтямки було їм, чого це спина у чужого дядька раз по раз так дивно здригається.
О, як йому хотілося того яблука! Так, що він, не питаючи дозволу у господарів, таки виліз на деревину, вхопив спокусливий плід - і...отямився на землі. Побачив довкола себе переляканих студентів, сільського фельдшера, що сердито ворушив обсмаленими вусамим, і чиїсь великі сиві очі. Ага, тільки очі, бо усі інші риси обличчя навпроти них були такими дрібними, аж непомітними. Банальний, ч-чорт, випадок: чи то вітер допоміг, чи яблуня сама скинула із себе свавільного прибульця, що так необачно поцупив її останній у цьому році скарб...
На саморобних ношах його обережно перенесли до хатини. Там сонно пахтіло засушеним зіллям.
- Ось яблуко, - сказали великі очі, вкладаючи у його пальці ледь теплий плід, - у ньому видзвонюють зернята.
Дівчину звали Ївгою. Вона, дуже накульгуючи на праву ногу, повільно пересувалася кімнатою. Але її пальці були такими ніжними, що він забував про все на світі, коли вони торкалися посинілого забитого бока. Ба, навіть сердився, коли у ці хвилини його провідували студенти. І як приїхав сам професор Ізотов зі своєю донею, щоб забрати скаліченого викладача до міської лікарні, він почав гаряче переконувати, що дорога тільки йому зашкодить, що сільське повітря сприятиме зціленню ліпше від усіляких ліків, що, врешті, він швидше помре, ніж дозволить самому професору клопотатися про такого нікчему, котрий навіть по яблунях не вміє лазити, а й собі пнеться в кандидати біологічних наук...
Професор прицмокував скривленим ротом, Лола голосно сміялася, смакуючи свіжим молоком, що ним Ївга поїла хворого. Та й невдовзі вони собі поїхали, пообіцявши за кілька днів навідатися знову.
Того вечора Ївга більше звичайного припадала на ногу. Вона мало не розлила настоянки, дбайливо виготовленої для постраждалого вусатим сільським фельдшером.
-Давай з'їмо яблуко, - раптом сказав він.
Ївга розломила яблуко навпіл. На підлогу посипалися зернята.
Наступного тижня професор Ізотов із донькою таки забрали його до міста. По дорозі Лола усе розпитувала про Ївгу: хто така? чи гарно доглядала майбутнє наукове світило? а як її звуть? Невже Кривенька качечка?
-Королівна Бокфльор, - голосно подумав він і навіть ворухнув вустами. Вони ще пам'ятали смак жовтого яблука.
Ближче до зими професор Ізотов видав доньку заміж за молодого перспективного кандидата. На вечірку скликали вишукане товариство, яке одразу ж захмеліло і, забувши про наречених, сповна віддалося науковим дебатам.
...Якось він побачив Ївгу на інститутському подвір'ї і аж заточився із несподіванки. Вона стояла коло воріт із невеликим кошиком та, впізнавши його,стала накульгувати назустріч.ЇЇ очі вже не видавалися такими великими на розповнілому обличчі. А уся постать стала якоюсь вайлуватою і незграбною. Він насторожено розглядав її. Ївга ніяково посміхнулася і простягнула йому кошика.
-Ось, - вона зняла білу полотнинку.З-під плетеного вічка на світ поглянули яблука із ніжним рум'янцем на всю щоку.
-Королівна Бокфльор? - і собі посміхнувся він, взявши Ївгу за руку.
-Ось, - навіщось повторила вона, тремтячим поглядом торкаючись золотої обручки.
Залишивши кошика біля його ніг, Ївга швидко зашкандибала до виходу.
Відтоді пройшло сім літ. За той час він-таки вибився в люди не лише завдяки зв'язкам професора Ізотова. Удома на нього чекали незмінний затишок, смачна вечеря і повногруда дружина, що, проте, так і не наважилася народити йому дитяти. М-да... Але ж усе інше у них було. То навіщо ж він прителіпався у це село, де колись начовп собі бока?
Сніг заліз під холошу і боляче обпік голу литку. Он і знайома хатина, що наче більше зіщулилась, побачивши його. Серце голосно закалатало, коли скрипнули двері. На порозі стояла незнайома молодиця.
-Вам кого?
Він трохи зам'явся.
-Перепрошую, тут колись мешкала Кривенька качечка... і королівна...
Жінка загрозливо насупила брови.
-Та Ївга ж, кривенька, - заторохтів він. - І яблуня така висока росла, сорт рідкісний, Королівна Бокфльор називається...
-А! - втямила, нарешті, молодиця. - Ївга? Та Ївга поїхала звідси. Вже й давно. Разом із хлопчиком своїм. А яблуня... Може, й росла колись, - жінка непевно махнула рукою у бік чорного пенька, що насунув снігову шапку на самісінькі очі, аби й не дивитися на городського чоловіка.
-Поїхала із хлопчиком? - перепитав він.
-Ну да, славний такий хлопчик, розумненький. Вже досі й до школи пішов. Ну, вибачайте, мені по господарству тра', - і селянка хутенько попрошкувала стежкою.
Він, хитаючись, навпростець рушив до пенька і сів йому прямо на голову. Двійко лупатих віконець спостерігали за ним, наче пара цікавих дитячих оченят. І невтямки було їм, чого це спина у чужого дядька раз по раз так дивно здригається.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Найвища оцінка | Олександр Комаров | 5.5 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Найнижча оцінка | ккк ох | 5.25 | Любитель поезії / Любитель поезії |
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію