Ґвалтовна евакуація із міста гріха тривала.
Дівчата мишками наляканими носилися по хаті,
хапали якісь лахи, пакували валізи.
Чоловік – втілення чеснóти та віри –
стояв на порозі, схрестивши руки на грудях,
і підганяв:
«Не беріть нічого зайвого! Лише найнеобхідніші речі!»
…Врешті, кожен взяв тільки самого себе.

Вони дерлися вгору, все вище і вище –
що врешті і море (мертве-мертвісіньке)
валялося долу люстерком загубленим.
Доньки, як дві молоді кози, бігли попереду:
сильні засмаглі ноги на тлі стовченого ґрунту
виблискували, наче колони храму…
Здавалося, що вони геть забули вчорашню батькову мíнянку:
шило за мило, тіло за тіло, душу за душу.

Але ж вона – не забула…
Вона йшла останньою – і спиною відчувала своє місто:
тисячі обпечених пальців тягнули її за поли,
чорними обвугленими сірничками-руцями
кликали її діти, і волосся їхнє шипіло,
і запікалось дрібнесенькими ґульками:
Сссссс…
Ооооооо…
Дооом…

А тоді загуркотіло…
І чоловік,
не озираючись,
констатував щось про пекло і Божу кару.
Про що вона згадувала, ця постаріла жінка без імені?
Жінка, що залишилась в історії жити і помирати вічно –
з іменем мужа - власністю мужа - карою мужа
лотом не викупленим на небесному аукціоні –
«Жінкою Лотовою»?

Чи пригадувала вона дитинство, гойдалку на схиленій смоківниці?
Чи сад із оливами, чи подружок волооких,
чи кішку покинуту, чи срібні тарелі різьблені?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, як із замшілого цвинтаря
Батько й мати у білих саванах махали до неї руками: «Тікай, доню?»
І вона тікала.

Попереду була тільки спина чоловіка –
його широка волова шия, плечі на півсвіту.
Що він сказав їй тоді – не озираючись, не подавши руки –
завжди перший, завжди правий, завжди гостинний?
Що вона йому мовила?
Хто знає, хто скаже?
Хто посвідчить, яким голосом, яким спогадом, яким голосінням
Струсонуло її рідне місто – гріхом породжене, у сірці висвячене?
Яким божевільним крематорієм – що живих убиває, що мертвих оскверняє –
(вогонь_душу_вигонь)
Здався їй божий та білий світ?

….А коли вона встала-до-землі-припала,
коли вона стала стовпом соляним,
Межовим знаком «проїзд у рай строго заборонено», -
чи спинився він, чи помітив він, чи озирнувся до неї –
жінки без імені, дружини вінчаної, лоту не викупленого?
А чи пішов собі й далі
у світле своє майбутнє,
У край свій обіцяний,
У рай свій правильний?

…ангели Господні, гості дому їхнього –
Чи ж не напувала, чи ж не годувала, чи ж ложа вам не стелила?
Подробіть стовп соляний на крихточки,
в яселка занесіть, де ягнята сплять,
де віслюк вухами тишу різдвяну пряде,
де корова диханням зігріває –
най злижуть язиками прощення
сіль її гріховну,
любов її солодку.

І найстарший – з вогненними крилами – нарешті запитає –
То як же тебе звати, дружино Лотова?