Троянда на затоптанім асфальті.
Пекучий шум жіночих каблучків.
Їдкий, напівотруйний дим цигарок –
Сумнівний лік загратування сліз…
Надріз декоративної рослини
Не звів нічого схожого на міст.
Безвинна квітка вбогого кохання,
Безцінна у промінні інших цін.
Вона і він. Вмираюча троянда,
Палаючий судомою асфальт,
Розтяті вени згубленої віри.
Автограф скону. Все стає нічим.
І ти один. Розчавлений. Один.
Саморозп’ятий на долоні світу.
Троянда ледь пелюстками униз.
Меланхолійно-безтурботна вранці.
Оаза саду – не жорстокий світ.
Вже цвіт лишень нагадує про цвіт.
І тіло – спіло-наболіла рана…
Та ранок в ранок перевдягне ніч.
В його оздобі по алеях скверу
Вела бабуся внучку в дитсадок.
І стихли звуки каблучків, і квітка
Ожила від маленьких рученят.
Дитячий погляд оченят-озерець
Задумливо вивчав дорослий сум.
І дівчинка стурбовано спитала:
«Що трапилося? Що у вас болить?»
А він мовчав. Не знав, що відповісти,
Як пояснити, що болить душа,
Що б’ється у конвульсіях кохання,
Що просто важко, боляче – і все…
Чи зрозуміти це малій дитині?
А втім… а втім, кому, якщо не їй?
«Прошу, зумій, маленьке ангелятко,
Не скаламутити чарівних озерець,
Бо ж у житті б’ють так, аби боліло.
Якби лиш тіло, то б уже б нехай.
Прошу Тебе, навік запам'ятай
Надрізану беззахисну троянду.
Без Тебе їй уже не доцвісти.
Бо світ є світом, поки в ньому ти.
Допоки ці малесенькі озерця
Не дозволяють впасти назавжди.»

1994р.