Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.30
23:35
Недосить обрати вірний напрямок, важливо не збитися з курсу.
Меншовартість занадто вартує.
Якщо люди метають ікру, лососі відпочивають.
Хто править бал, тому правила зайві.
У кожного історика свої історичні паралелі і своя паралельна історія.
2026.01.30
21:35
Найбільше бійсь фанатиків і вбивць,
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
різниця поміж ними невелика:
і там, і там ідея перед очима мерехтить,
але немає й гадки про живого чоловіка.
О, скільки ж їх, богобоязних і безбожних…
Всевишньому це споконвік не в новину,
та Він карає їх тоді, як
2026.01.30
21:03
Сердечний, що далі, та як
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
ми будемо дійсність ділити?
Тобі в чорнім морі маяк,
мені незабудки у житі?
А їй, що дістанеться — даль
і смуток у пелені днини?
Не ділиться, як не гадай,
2026.01.30
16:17
Доводити - немає часу,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
Доносити - бракує сил.
Давно роздав усі прикраси
Надійний мій душевний тил.
Захмарна тупість ходить світом.
О, горе щирим та відкритим!
Тепла промінчик не знайти,
2026.01.30
15:28
Згораю я у пломені жаги,
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
Палаю стосом, серце спопеляю.
Крилом вогню домотую круги
Між брамами пекельними і раєм.
Поріг блаженства – щастя береги.
Табун шаленства зупинити мушу
Над урвищем, де пристрасті боги
2026.01.30
13:38
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
Й напишемо малий вінок ронделів.
Щоб не шукати воду у пустелі,
Влаштуємо в оазі справжній бал!
Спочатку хай співає генерал,
А потім рядові, мов менестрелі.
Розплетемо рондельний магістрал
2026.01.30
10:48
О часе, не спіши, не мчи удаль стрілою,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
Що пробива серця в невдалій метушні,
Що залишається марою і маною,
Тим світом, що розвіявся вві сні.
Що хочеш забирай, та серце не розколюй,
Минуле і майбутнє не діли
І спогади, мов яструб, не розорюй,
2026.01.29
21:59
Скляне повітря, тиша нежива.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
Застиг у глянці вечір на порозі.
Необережно кинуті слова
Лишились, як льодинки на дорозі.
Весь світ накрила панцирна броня.
Прозорий шовк, підступний і блискучий.
Заснула з льодом зморена стерня.
2026.01.29
19:57
МАГІСТРАЛ
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
Дитинством пахнуть ночі темно-сині,
А на снігу - ялинкою сліди.
Буває, зігрівають холоди
І спогади, такі живі картини!
Розпливчасті та ледь помітні тіні
2026.01.29
18:05
о так я відьмача
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
бігме-бо відьмача
я родився в ту ніч
як місяць божий зачервонів
родився в ту ніч
як місяць був у червонім огні
небіжка мати скричала ”циганка повіла правду!“
2026.01.29
18:01
Шукаю на Святій Землі пейзажі,
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
Чимсь схожі на вкраїнські:
Горби і пагорби не лисі, а залісені,
Карпати вгадую в Голанах,
Говерлу - в засніженім Хермоні ,
Йордан у верболозі, як і Дніпро,
Вливається у серце щемом...
...А за пейзажами на Сході
2026.01.29
17:20
Нас поєднало. Правда, не навіки.
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
Згадай, як тебе палко цілував.
У пристрасті стуляла ти повіки,
А я свої відкритими тримав.
Усе я бачив: - як ти десь літала,
Пелюсточки, мов айстри, розцвіли...
І люба, до солодкого фіна
2026.01.29
16:03
Цікаво, як же вміють москалі
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
Все дригом догори перевернути,
Вину свою на іншого спихнути.
І совість їх не мучить взагалі.
На нас напали, на весь світ кричать,
Що лише ми у тому всьому винні.
На їх умовах здатися повинні,
Інакше вони будуть нас вбив
2026.01.29
11:43
То він мене ніколи не кохав.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
Чи згадує мелодію минулу?
Бо я ще й досі вальсу не забула,
як лопотіли в полисках заграв.
Ніяк наговоритись не могли,
всотати ніжність в почуття незриме
і дієслів невисловлених рими
під небесами бурштинових слив.
2026.01.29
11:26
Порожній стадіон - як виклик порожнечі,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
Як виклик непроявленому злу.
Гуляє дух свободи і предтечі,
Як виклик небуттю і злому королю.
На стадіоні грає Марадона.
Всі матчі вирішальні у цей час
Розіграні на полі стадіону,
2026.01.29
11:12
Поліфонія – лебедине звучання
рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...рук погладливих,
синя синь,
кіт манюній з тонюнім сюрчанням,
що з-під боку мого смокче тінь,
мов комарик, який у комору
у тепло, у неволю, з простору…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Чорнява Жінка (1965) /
Проза
ІРОД
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ІРОД
– Ну, шо там? Готові? Їдемо вже, шефу доповімо, що все чисто. Завтра знесуть цю халупу, і всіх ділов.
– Блін, тобі в дупі свічка шкварчить? Треба перевірити.
Слова просочувались у свідомість важко, як вода через ватник.
– Про кого це? – подумав він і трішки відкрив повіки. Просто на нього, не кліпаючи, дивилися великі розумні коричневі очі його пса.
– Ти чого це розлігся? – хотів він спитати, але побачив кров, яка витікала з-під голови собаки в його напрямі, змішуючись з його власною кров’ю.
Тоді він все згадав…
***
– Матвійко, от нашо ти живеш?! Ні дітей від тебе, ні користі жодної! Навіть прізвище якесь нечоловіче – Мат-вій-ко! Ірод ти окаянний, все життя мені спаскудив! – заходилась жінка, коли він падав на порозі брудний і п’яний.
Він і сам толком не знав, навіщо йому таке життя і що з ним таким робити. Десь далеко лишились спогади про те, як його скоротили, разом з десятками інших, з фабрики, яку приватизував новий хазяїн. Як потім він ніде не міг влаштуватися, перебиваючись випадковими заробітками. Як почав сильно пити. З кожним роком все більше і більше, поки йому все стало байдужим: і вічні жінчини сльози, і презирливі погляди сусідів, і він сам. Своє перебування на цьому світі він давно вже сприймав, як «бородатий» жарт про стару валізу, яку і кинути шкода, і нести важко.
Одного разу він вчинив бійку в магазині через те, що продавщиця не схотіла йому дати пляшку в борг, а тоді відгамселив якось товстого дядька, який виявився перевіряючим із області і з гідливим виразом на вгодованій пиці пояснював, де його, Матвійка, місце. За це найгуманніше правосуддя впаяло йому 3 роки загального режиму, чому він навіть зрадів, бо хоча б цей час не треба було дивитися в очі жінці і думати, де взяти гроші.
Спершу жінка, хоч і зрідка, але навідувалася. Потім перестала. Матвійко не ображався, бо розумів і навіть співчував їй. Але через півтора роки до нього приїхала далека родичка дружини і сповістила, що його жінка «згоріла» практично за два місяці від саркоми. Тому вона, родичка, поки поживе у них, щоб наглянути за хатою.
Повернувшись додому, Матвійко побачив, що в їх хаті живе не тільки родичка, але й вся її родина. Не став сперечатися і нічого доводити, забрав кілька речей, підзорну трубу, яку він ще в юності купив на першу свою зарплатню, і пішов у ліс, де, він це добре пам’ятав, була занедбана сторожка.
Дорогою до нього причепився великий чорний пес. Звідки він взявся, Матвійко так і не зрозумів. Просто той ніби чекав його на одній з лісових стежок, а потім пішов разом з ним.
– Та нехай,– вирішив Матвійко,– буде хоч кому слово сказати і, згадавши жінку, назвав пса Іродом.
Згодом трохи полагодив халупку, розбив маленький городик, та ще й Ірод виявився вдалим мисливцем і таскав з лісу якусь дрібноту. Холодними весняними ночами пес грів його своїм великим тілом, а Матвійко розповідав йому про зірки, бо це було єдине, що йому ще подобалось у житті. Ірод уважно слухав, іноді важко зітхаючи, ніби поділяв Матвійчину захопленість, але нічого не міг вдіяти. Іноді вони вдвох сиділи на порозі і слухали нічний ліс. Матвійко раніше ніколи навіть не здогадувався про те, як ліс живе вночі. А він таки жив! Десь у дуплах зростали пташенята сови і вимагали їжу. Десь ледь чутно зростаюча трава підіймала дрібні гілки. І під це приглушене шурхотіння, під втаємничені тихі нічні звуки було легко думати про те, що все відносно,– все, через що так переймаються люди в тому житті, де і він сам ще не так давно був…
***
Той ранок видався напрочуд теплим, чи не найпершим теплим за останній час.
– Так літо вже, телепню! – пояснив чи то Іроду, чи то собі Матвійко.– Тепер довго буде тепло,– і, почухавши собаку по спині, сказав:
– Біжи, погуляй у лісі…
Двері грюкнули об стінку так, що він ледь не підскочив. На порозі стояли двоє.
– Ви хто? – скоріше здивувався, ніж розсердився Матвійко.
– А ти сам хто? – перепитав той, що був вищий на зріст.
– Я тут живу,– все ще не розуміючи, у чому справа, відповів Матвійко.
– Ні, ти чув, «він тут живе»,– несподівано зареготав високий, звертаючись до другого, худорлявого, як жердина.– Неправильна відповідь, дядю.Ти тут не живеш, зрозумів?
– Не зрозумів,– напружився Матвійко.
– Добре, пояснюю перший і останній раз. Це тепер приватна власність, викупили цю землю. І її власник не хоче, щоб у його лісі, на його землі, жила отаке одоробло, як ти, у такій от халупі, як оця. Тепер зрозумів?
Раптом Матвійко відчув гіркий присмак у роті. Такий самий присмак був тоді, перед бійкою в магазині.
– А де ж мені жити? – занадто спокійно запитав він, дивлячись у водянисті, майже вицвілі очі першого.
– А навіщо тобі жити, га? Подивись на себе – ти ж сміття,– знову зареготав високий.
Це «навіщо тобі жити» все і вирішило. Він нахилився, схопив цеглину, яка підтримувала стіл у рівновазі, і двинувся прямо на незваних гостей.
– А пішли ви, разом із вашим власником…– він не встиг договорити, бо його почали бити. Бив один, вищий, а «жердина» стояв і, посміхаючись, стежив за тим, як пудові кулаки роблять з обличчя Матвійка місиво, як він згинається навпіл і падає на підлогу. А той щоразу підводився і знову й знову йшов на них. На третій чи четвертий раз крізь зірвані з петель двері він побачив, як з лісу біжить Ірод. Мовчки і дуже швидко. Ось він вже збиває з ніг худорлявого, ось вже стрибає на здорованя і стискає зуби на його руці.
– Ах, ти ж суко! – високий намагається відбитися від Ірода і кричить худорлявому, який встиг підвестися:
– Ну, що ти дивишся, козел, стріляй!!!
***
….– От суча псина, тепер тільки ліва рука працює. Дай-но пушку, треба перевірити,– ще раз каже високий і нахиляється над Матвійком.
Цього виявилося достатньо. Два різкі рухи, які віддалися в усьому тілі блискавичним болем, і здоровань лежить поруч. Від несподіванки він випустив з руки пістолет, і той валявся тепер в калюжі крові. Їх з Іродом крові. При згадці про Ірода Матвійка переповнила така лють, що він намертво стиснув пальці на горлянці здорованя. Звідки в нього взялися сили, він не розумів. Мабуть, вся огида від свого нікчемного життя, вся біль і злість перетекла в його пальці, які все міцніше стискалися, аж доки велет не припинив хрипіти.
Тоді Матвійко підтягнув до себе пістолет і повільно підвівся. Худорлявого вже не було. Матвійко оглянув себе. Бік був прострелений навиліт. Знявши залишки сорочки, якось перев’язав рану. Він чудово розумів, що худорлявий скоро повернеться, і не один, тому мав дещо встигнути до цього. Матвійко взяв підзорну трубу, лопату і, хитаючись, пішов у ліс.
Земля на галявині була м’яка, податлива, наче теж розуміла, що сил і часу в Матвійка лишилося обмаль.
– Ось тут тобі буде добре,– казав Матвійко.– Тут тихо. І зірки добре видно.
Повернувшись, сів на підлогу біля Ірода, почухав його за вухом, востаннє подивився йому в очі, потім закрив їх. Зідрав зі здорованя сорочку, перекотив на неї Ірода і потягнув у ліс. Коли все було закінчено, поміркував, чи ставити хрест. З одного боку, не людина ж, з іншого – єдина рідна душа. Потім зірвав гілку молодої сосни з ніжними зеленими голками і увіткнув у горбок. Там же поклав і трубу: «Може, з твого раю тобі буде зручніше дивитися на них». Посидів ще трішки і, спершись на лопату, підвівся.
Він майже вийшов із лісу, коли побачив, як з куряви з’являються машини. Три, одна за одною, немов великі чорні хижі звірини. Ось вони зупинилися і з них почали вилазити … один, два… чотири… шість.
Матвійко був спокійним. Більше того, спочатку неголосно, а потім все голосніше і голосніше почав сміятися – до пульсуючого болю в пораненому боці, до рожевих бульб з розбитого рота. Коли сил сміятися вже не лишилося, звертаючись невідомо до кого, тихо сказав: «Мене звати Нестором. Нестором, зрозуміло?»
Потім перехопив наперевіс лопату і рушив до них.
– Блін, тобі в дупі свічка шкварчить? Треба перевірити.
Слова просочувались у свідомість важко, як вода через ватник.
– Про кого це? – подумав він і трішки відкрив повіки. Просто на нього, не кліпаючи, дивилися великі розумні коричневі очі його пса.
– Ти чого це розлігся? – хотів він спитати, але побачив кров, яка витікала з-під голови собаки в його напрямі, змішуючись з його власною кров’ю.
Тоді він все згадав…
***
– Матвійко, от нашо ти живеш?! Ні дітей від тебе, ні користі жодної! Навіть прізвище якесь нечоловіче – Мат-вій-ко! Ірод ти окаянний, все життя мені спаскудив! – заходилась жінка, коли він падав на порозі брудний і п’яний.
Він і сам толком не знав, навіщо йому таке життя і що з ним таким робити. Десь далеко лишились спогади про те, як його скоротили, разом з десятками інших, з фабрики, яку приватизував новий хазяїн. Як потім він ніде не міг влаштуватися, перебиваючись випадковими заробітками. Як почав сильно пити. З кожним роком все більше і більше, поки йому все стало байдужим: і вічні жінчини сльози, і презирливі погляди сусідів, і він сам. Своє перебування на цьому світі він давно вже сприймав, як «бородатий» жарт про стару валізу, яку і кинути шкода, і нести важко.
Одного разу він вчинив бійку в магазині через те, що продавщиця не схотіла йому дати пляшку в борг, а тоді відгамселив якось товстого дядька, який виявився перевіряючим із області і з гідливим виразом на вгодованій пиці пояснював, де його, Матвійка, місце. За це найгуманніше правосуддя впаяло йому 3 роки загального режиму, чому він навіть зрадів, бо хоча б цей час не треба було дивитися в очі жінці і думати, де взяти гроші.
Спершу жінка, хоч і зрідка, але навідувалася. Потім перестала. Матвійко не ображався, бо розумів і навіть співчував їй. Але через півтора роки до нього приїхала далека родичка дружини і сповістила, що його жінка «згоріла» практично за два місяці від саркоми. Тому вона, родичка, поки поживе у них, щоб наглянути за хатою.
Повернувшись додому, Матвійко побачив, що в їх хаті живе не тільки родичка, але й вся її родина. Не став сперечатися і нічого доводити, забрав кілька речей, підзорну трубу, яку він ще в юності купив на першу свою зарплатню, і пішов у ліс, де, він це добре пам’ятав, була занедбана сторожка.
Дорогою до нього причепився великий чорний пес. Звідки він взявся, Матвійко так і не зрозумів. Просто той ніби чекав його на одній з лісових стежок, а потім пішов разом з ним.
– Та нехай,– вирішив Матвійко,– буде хоч кому слово сказати і, згадавши жінку, назвав пса Іродом.
Згодом трохи полагодив халупку, розбив маленький городик, та ще й Ірод виявився вдалим мисливцем і таскав з лісу якусь дрібноту. Холодними весняними ночами пес грів його своїм великим тілом, а Матвійко розповідав йому про зірки, бо це було єдине, що йому ще подобалось у житті. Ірод уважно слухав, іноді важко зітхаючи, ніби поділяв Матвійчину захопленість, але нічого не міг вдіяти. Іноді вони вдвох сиділи на порозі і слухали нічний ліс. Матвійко раніше ніколи навіть не здогадувався про те, як ліс живе вночі. А він таки жив! Десь у дуплах зростали пташенята сови і вимагали їжу. Десь ледь чутно зростаюча трава підіймала дрібні гілки. І під це приглушене шурхотіння, під втаємничені тихі нічні звуки було легко думати про те, що все відносно,– все, через що так переймаються люди в тому житті, де і він сам ще не так давно був…
***
Той ранок видався напрочуд теплим, чи не найпершим теплим за останній час.
– Так літо вже, телепню! – пояснив чи то Іроду, чи то собі Матвійко.– Тепер довго буде тепло,– і, почухавши собаку по спині, сказав:
– Біжи, погуляй у лісі…
Двері грюкнули об стінку так, що він ледь не підскочив. На порозі стояли двоє.
– Ви хто? – скоріше здивувався, ніж розсердився Матвійко.
– А ти сам хто? – перепитав той, що був вищий на зріст.
– Я тут живу,– все ще не розуміючи, у чому справа, відповів Матвійко.
– Ні, ти чув, «він тут живе»,– несподівано зареготав високий, звертаючись до другого, худорлявого, як жердина.– Неправильна відповідь, дядю.Ти тут не живеш, зрозумів?
– Не зрозумів,– напружився Матвійко.
– Добре, пояснюю перший і останній раз. Це тепер приватна власність, викупили цю землю. І її власник не хоче, щоб у його лісі, на його землі, жила отаке одоробло, як ти, у такій от халупі, як оця. Тепер зрозумів?
Раптом Матвійко відчув гіркий присмак у роті. Такий самий присмак був тоді, перед бійкою в магазині.
– А де ж мені жити? – занадто спокійно запитав він, дивлячись у водянисті, майже вицвілі очі першого.
– А навіщо тобі жити, га? Подивись на себе – ти ж сміття,– знову зареготав високий.
Це «навіщо тобі жити» все і вирішило. Він нахилився, схопив цеглину, яка підтримувала стіл у рівновазі, і двинувся прямо на незваних гостей.
– А пішли ви, разом із вашим власником…– він не встиг договорити, бо його почали бити. Бив один, вищий, а «жердина» стояв і, посміхаючись, стежив за тим, як пудові кулаки роблять з обличчя Матвійка місиво, як він згинається навпіл і падає на підлогу. А той щоразу підводився і знову й знову йшов на них. На третій чи четвертий раз крізь зірвані з петель двері він побачив, як з лісу біжить Ірод. Мовчки і дуже швидко. Ось він вже збиває з ніг худорлявого, ось вже стрибає на здорованя і стискає зуби на його руці.
– Ах, ти ж суко! – високий намагається відбитися від Ірода і кричить худорлявому, який встиг підвестися:
– Ну, що ти дивишся, козел, стріляй!!!
***
….– От суча псина, тепер тільки ліва рука працює. Дай-но пушку, треба перевірити,– ще раз каже високий і нахиляється над Матвійком.
Цього виявилося достатньо. Два різкі рухи, які віддалися в усьому тілі блискавичним болем, і здоровань лежить поруч. Від несподіванки він випустив з руки пістолет, і той валявся тепер в калюжі крові. Їх з Іродом крові. При згадці про Ірода Матвійка переповнила така лють, що він намертво стиснув пальці на горлянці здорованя. Звідки в нього взялися сили, він не розумів. Мабуть, вся огида від свого нікчемного життя, вся біль і злість перетекла в його пальці, які все міцніше стискалися, аж доки велет не припинив хрипіти.
Тоді Матвійко підтягнув до себе пістолет і повільно підвівся. Худорлявого вже не було. Матвійко оглянув себе. Бік був прострелений навиліт. Знявши залишки сорочки, якось перев’язав рану. Він чудово розумів, що худорлявий скоро повернеться, і не один, тому мав дещо встигнути до цього. Матвійко взяв підзорну трубу, лопату і, хитаючись, пішов у ліс.
Земля на галявині була м’яка, податлива, наче теж розуміла, що сил і часу в Матвійка лишилося обмаль.
– Ось тут тобі буде добре,– казав Матвійко.– Тут тихо. І зірки добре видно.
Повернувшись, сів на підлогу біля Ірода, почухав його за вухом, востаннє подивився йому в очі, потім закрив їх. Зідрав зі здорованя сорочку, перекотив на неї Ірода і потягнув у ліс. Коли все було закінчено, поміркував, чи ставити хрест. З одного боку, не людина ж, з іншого – єдина рідна душа. Потім зірвав гілку молодої сосни з ніжними зеленими голками і увіткнув у горбок. Там же поклав і трубу: «Може, з твого раю тобі буде зручніше дивитися на них». Посидів ще трішки і, спершись на лопату, підвівся.
Він майже вийшов із лісу, коли побачив, як з куряви з’являються машини. Три, одна за одною, немов великі чорні хижі звірини. Ось вони зупинилися і з них почали вилазити … один, два… чотири… шість.
Матвійко був спокійним. Більше того, спочатку неголосно, а потім все голосніше і голосніше почав сміятися – до пульсуючого болю в пораненому боці, до рожевих бульб з розбитого рота. Коли сил сміятися вже не лишилося, звертаючись невідомо до кого, тихо сказав: «Мене звати Нестором. Нестором, зрозуміло?»
Потім перехопив наперевіс лопату і рушив до них.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
