– Ну, шо там? Готові? Їдемо вже, шефу доповімо, що все чисто. Завтра знесуть цю халупу, і всіх ділов.
– Блін, тобі в дупі свічка шкварчить? Треба перевірити.
Слова просочувались у свідомість важко, як вода через ватник.
– Про кого це? – подумав він і трішки відкрив повіки. Просто на нього, не кліпаючи, дивилися великі розумні коричневі очі його пса.
– Ти чого це розлігся? – хотів він спитати, але побачив кров, яка витікала з-під голови собаки в його напрямі, змішуючись з його власною кров’ю.
Тоді він все згадав…

***

– Матвійко, от нашо ти живеш?! Ні дітей від тебе, ні користі жодної! Навіть прізвище якесь нечоловіче – Мат-вій-ко! Ірод ти окаянний, все життя мені спаскудив! – заходилась жінка, коли він падав на порозі брудний і п’яний.
Він і сам толком не знав, навіщо йому таке життя і що з ним таким робити. Десь далеко лишились спогади про те, як його скоротили, разом з десятками інших, з фабрики, яку приватизував новий хазяїн. Як потім він ніде не міг влаштуватися, перебиваючись випадковими заробітками. Як почав сильно пити. З кожним роком все більше і більше, поки йому все стало байдужим: і вічні жінчини сльози, і презирливі погляди сусідів, і він сам. Своє перебування на цьому світі він давно вже сприймав, як «бородатий» жарт про стару валізу, яку і кинути шкода, і нести важко.
Одного разу він вчинив бійку в магазині через те, що продавщиця не схотіла йому дати пляшку в борг, а тоді відгамселив якось товстого дядька, який виявився перевіряючим із області і з гідливим виразом на вгодованій пиці пояснював, де його, Матвійка, місце. За це найгуманніше правосуддя впаяло йому 3 роки загального режиму, чому він навіть зрадів, бо хоча б цей час не треба було дивитися в очі жінці і думати, де взяти гроші.
Спершу жінка, хоч і зрідка, але навідувалася. Потім перестала. Матвійко не ображався, бо розумів і навіть співчував їй. Але через півтора роки до нього приїхала далека родичка дружини і сповістила, що його жінка «згоріла» практично за два місяці від саркоми. Тому вона, родичка, поки поживе у них, щоб наглянути за хатою.
Повернувшись додому, Матвійко побачив, що в їх хаті живе не тільки родичка, але й вся її родина. Не став сперечатися і нічого доводити, забрав кілька речей, підзорну трубу, яку він ще в юності купив на першу свою зарплатню, і пішов у ліс, де, він це добре пам’ятав, була занедбана сторожка.
Дорогою до нього причепився великий чорний пес. Звідки він взявся, Матвійко так і не зрозумів. Просто той ніби чекав його на одній з лісових стежок, а потім пішов разом з ним.
– Та нехай,– вирішив Матвійко,– буде хоч кому слово сказати і, згадавши жінку, назвав пса Іродом.
Згодом трохи полагодив халупку, розбив маленький городик, та ще й Ірод виявився вдалим мисливцем і таскав з лісу якусь дрібноту. Холодними весняними ночами пес грів його своїм великим тілом, а Матвійко розповідав йому про зірки, бо це було єдине, що йому ще подобалось у житті. Ірод уважно слухав, іноді важко зітхаючи, ніби поділяв Матвійчину захопленість, але нічого не міг вдіяти. Іноді вони вдвох сиділи на порозі і слухали нічний ліс. Матвійко раніше ніколи навіть не здогадувався про те, як ліс живе вночі. А він таки жив! Десь у дуплах зростали пташенята сови і вимагали їжу. Десь ледь чутно зростаюча трава підіймала дрібні гілки. І під це приглушене шурхотіння, під втаємничені тихі нічні звуки було легко думати про те, що все відносно,– все, через що так переймаються люди в тому житті, де і він сам ще не так давно був…

***

Той ранок видався напрочуд теплим, чи не найпершим теплим за останній час.
– Так літо вже, телепню! – пояснив чи то Іроду, чи то собі Матвійко.– Тепер довго буде тепло,– і, почухавши собаку по спині, сказав:
– Біжи, погуляй у лісі…
Двері грюкнули об стінку так, що він ледь не підскочив. На порозі стояли двоє.
– Ви хто? – скоріше здивувався, ніж розсердився Матвійко.
– А ти сам хто? – перепитав той, що був вищий на зріст.
– Я тут живу,– все ще не розуміючи, у чому справа, відповів Матвійко.
– Ні, ти чув, «він тут живе»,– несподівано зареготав високий, звертаючись до другого, худорлявого, як жердина.– Неправильна відповідь, дядю.Ти тут не живеш, зрозумів?
– Не зрозумів,– напружився Матвійко.
– Добре, пояснюю перший і останній раз. Це тепер приватна власність, викупили цю землю. І її власник не хоче, щоб у його лісі, на його землі, жила отаке одоробло, як ти, у такій от халупі, як оця. Тепер зрозумів?
Раптом Матвійко відчув гіркий присмак у роті. Такий самий присмак був тоді, перед бійкою в магазині.
– А де ж мені жити? – занадто спокійно запитав він, дивлячись у водянисті, майже вицвілі очі першого.
– А навіщо тобі жити, га? Подивись на себе – ти ж сміття,– знову зареготав високий.
Це «навіщо тобі жити» все і вирішило. Він нахилився, схопив цеглину, яка підтримувала стіл у рівновазі, і двинувся прямо на незваних гостей.
– А пішли ви, разом із вашим власником…– він не встиг договорити, бо його почали бити. Бив один, вищий, а «жердина» стояв і, посміхаючись, стежив за тим, як пудові кулаки роблять з обличчя Матвійка місиво, як він згинається навпіл і падає на підлогу. А той щоразу підводився і знову й знову йшов на них. На третій чи четвертий раз крізь зірвані з петель двері він побачив, як з лісу біжить Ірод. Мовчки і дуже швидко. Ось він вже збиває з ніг худорлявого, ось вже стрибає на здорованя і стискає зуби на його руці.
– Ах, ти ж суко! – високий намагається відбитися від Ірода і кричить худорлявому, який встиг підвестися:
– Ну, що ти дивишся, козел, стріляй!!!

***

….– От суча псина, тепер тільки ліва рука працює. Дай-но пушку, треба перевірити,– ще раз каже високий і нахиляється над Матвійком.
Цього виявилося достатньо. Два різкі рухи, які віддалися в усьому тілі блискавичним болем, і здоровань лежить поруч. Від несподіванки він випустив з руки пістолет, і той валявся тепер в калюжі крові. Їх з Іродом крові. При згадці про Ірода Матвійка переповнила така лють, що він намертво стиснув пальці на горлянці здорованя. Звідки в нього взялися сили, він не розумів. Мабуть, вся огида від свого нікчемного життя, вся біль і злість перетекла в його пальці, які все міцніше стискалися, аж доки велет не припинив хрипіти.
Тоді Матвійко підтягнув до себе пістолет і повільно підвівся. Худорлявого вже не було. Матвійко оглянув себе. Бік був прострелений навиліт. Знявши залишки сорочки, якось перев’язав рану. Він чудово розумів, що худорлявий скоро повернеться, і не один, тому мав дещо встигнути до цього. Матвійко взяв підзорну трубу, лопату і, хитаючись, пішов у ліс.
Земля на галявині була м’яка, податлива, наче теж розуміла, що сил і часу в Матвійка лишилося обмаль.
– Ось тут тобі буде добре,– казав Матвійко.– Тут тихо. І зірки добре видно.
Повернувшись, сів на підлогу біля Ірода, почухав його за вухом, востаннє подивився йому в очі, потім закрив їх. Зідрав зі здорованя сорочку, перекотив на неї Ірода і потягнув у ліс. Коли все було закінчено, поміркував, чи ставити хрест. З одного боку, не людина ж, з іншого – єдина рідна душа. Потім зірвав гілку молодої сосни з ніжними зеленими голками і увіткнув у горбок. Там же поклав і трубу: «Може, з твого раю тобі буде зручніше дивитися на них». Посидів ще трішки і, спершись на лопату, підвівся.
Він майже вийшов із лісу, коли побачив, як з куряви з’являються машини. Три, одна за одною, немов великі чорні хижі звірини. Ось вони зупинилися і з них почали вилазити … один, два… чотири… шість.
Матвійко був спокійним. Більше того, спочатку неголосно, а потім все голосніше і голосніше почав сміятися – до пульсуючого болю в пораненому боці, до рожевих бульб з розбитого рота. Коли сил сміятися вже не лишилося, звертаючись невідомо до кого, тихо сказав: «Мене звати Нестором. Нестором, зрозуміло?»
Потім перехопив наперевіс лопату і рушив до них.