Спасибі, Світлано! Останнім часом приходжу до висновків, що у цьому світі найбільше бракує не грошей, як про це на кожному кроці усі говорять, а саме людей: чесних, душевних, мудрих і добрих. Усе інше - лише наслідки. Основа всього - Людина. А в ній - Серце. А коли воно гниле, то до чого тут гроші і т.п.?

"Я попросил бы мадемуазель не обобщать" (с) "В джазе только девушки" :)
Якщо серйозно, то дуже неоднозначний твір у Юлі вийшов, згоден. Щиро тішуся, що сьогодні пишуть пезії, з приводу яких хочеться сперечатися і так само щиро сподіваюся, що тутешня дискусія, яка вже розпочалася, схоже, не переросте в обкидання одне одного екскрементами, як це буває на інших ресурсах.
Так ось. У мене дід (вже покійний), бабця, мама й тато, дядько й тітка, дружина - всі педагоги (сільска, районна, міська школа й дитячий садок - повний спектр особистих вражень). А ще у мене двоє дітей, які "закінчили" вже у Києві дитячий садок і вчаться у школі. І на Вашу репліку про "життя пелагога насправді" (і я цілком розумію Ваш біль, повірте, бо я повторюсь, цим життям жив як дитина сільських вчителів), я цілком можу відповісти реплікою про те, а чи не розповісти, мовляв, Вам про життя батька дітей, які вчаться в теперішній українській школі (не найгіршій, справедливості заради скажу, з точки зору найрізноманітніших "поборів") і які зазнали у свої 10-11 років практично всіх "радощів" конвертованості педагогічних чеснот і "додаткових шкільних-дитсадкових сервісів" у цілком матеріальні величини. І знаєте, що я Вам скажу? Це буде абсолютно контрпродуктивний обмін репліками. Бо правда полягає у тому, що суспільство наше (і школа, як його складова) хворе. І лікарі йому - ми з Вами (Ваш біль у серці тому свідчення), Юля - всі ті, хто попри ураженість сьогодення вірусом споживацтва залишаються Людьми. З усіма наслідками.
З доземним поклоном Вашій тридцятилітній праці.

Пане Іване! Спасибі за Ваше чесне слово! Відразу скажу: не приймате на себе ці речі! Ті, кого це стосується за своєю суттю, відчують усе сказане. Ви помітили - я слово "педагогам" взяла у лапки? Не випадково. Тому що вірш написаний про тих "педагогів", які без використання лапок не можуть називатися ними. Болить мені ця тема неймовірно!!! Якось сиділа у школі мистецтв (!) і через зачинені двері чула, як веде "урок" одна "вчителька". Вона в істериці його викричала! Ну, сидів там із баяном дурень якийсь, але ж ... -що я там тільки не почула! Хіба ця жінка прививала любов до музики? Та від страху там можна забути як тебе звати. Або сховатися за стіною відчуження і цинізму, що і роблять сучасні школярі. Ми їх багато у чому звинувачуємо, забуваючи про те, що вони - наше дзеркало, дзеркало дорослих людей. Адже це не вони нас вчать палити, лаятися, пити, брехати, а ми, дорослі, їх, дітей!!! Те, що робиться сьогодні у школах - проблема багато в чому і вчителів, які без серця, без душі приходять до дітей. І справа тут навіть не в тому, що вони погано ставляться до роботи, дітей і т.п., а в тому, що не розвивають своєї духовності, не горять, не живуть по-справжньому, не формально.
Я з особливим трепетом ставлюся до своїх колишніх вчителів, а саму професію ціную дуже високо. Проте, що може дати дітям людина, яка не живе думками, вищими від думок про свій гаманець, побут, город і т.п.? І те потрібне, ле повинна бути чітка ієрархія: не небесне служить земному, а навпаки!
Доброту можна виховувати Добротою, Порядність - Порядністю, Чесність - Чесністю, Красу - Красою. Чи часто про це згадують "вчителі", коли лицемірно приховують свої недоліки, вимагаючи, аби діти були іними? Діти їм показують лише, хто вони насправді. Я не хочу образити педагогів - у жодному разі! Просто тут мова вже не про педагогічні сторони, а про загальнолюдські. Діти дуже відчувають істину і найбільший хуліган відкривається, якщо бачить, що його Люблять - такого яким він є, а коли ще про нього будуть дамати краще, ніж він є, то він обовязково потягнеться до того, себе кращого і буде ним. Головне на землі - навчитися ЛЮБИТИ. І вершини цього немає!
А тим Педагогам, які ростять крила дітям - мій доземний, щирий уклін і подяка!

Спасибі, Патаро, за підтримку. Насправді ніхто із тих, хто написав свій відгук, не протиставляється комусь. Я цілком підтримую позицію і пана Івана, її я поглибила у попередньому листі. Проблема насправді є така, і головне - навіть не побори і т.п., а те, що йде від людей, яким ми довіряємо своїх дітей. Миру усім і Краси в усьому!