вулиця пахне солодкою ватою та цигарками за шість п`ятдесят.
перехожі вдивляються один в одного, в дорожні знаки, будівлі та
репродуктори, які, або безсоромно брешуть, або мовча висять
на стовпах ліхтарів, наляканих висотою, бо вона, висота,
обмежена кілометром повітря, обмежена сама по собі,
в ній нам всім здебільшого було б тісно,
і не важливо, хто сильний, а хто слабий, бо всі слабі-
і люди, і манекени у центрі міста.

вулиця пахне сміхом дітей, батутом та ниттям волоцюг.
перехожі вдивляються в хмари на небі. бояться зливи.
скоріше сивий негр із дельти перегризе свій ланцюг,
ніж хоч один із них врешті стане щасливим,
бо щастя передбачае необхідність його утримати біля себе,
в собі, у інших. у щасті нам всім було б тісно.
(так само як в висоті, обмеженій знизу асфальтом, а зверху- небом)
і людям, і манекенам у центрі міста.

від вулиці тхне міддю, відрижкою та шкільною крейдою.
перехожі виглядають так, наче потрапили сюди випадково.
розглядають будівлю офісу, в якe мають нагрянути рейдери,
звісно якщо їх не раптово не випередить податкова.
репродуктори на ліхтарях в анфас нагадують іржаві грати:
мовчи, не мовчи - все одно посадять на вістря,
а туди, все таки, краще не потрапляти,
ні людині, ні манекену у центрі міста.
01.12.09.