Дивний сніжинок політ
в казку вертає знову.
Вже на дворі Новий рік.
Лиш замість тебе – слово.
Свято зустріла сама.
Друзі сьогодні зайві.
А за вікном зима
Манить полярним сяйвом.
Тільки не сяйво це,
а фейєрверки мрії.
Сонце твоїх очей
палить мою надію.
Як Лорелея, могла
душу твою згубити.
Та, як русалка мала,
тільки для тебе жити
вирішила на біду.
Знову від себе йду.
Знову до тебе йду.
Тільки намарне жду.
В казку не віриш ти.
Скільки ж до тебе йти.
Доки цей біль нести.
Де вона, ця Голгофа.
Довга самотня дорога.
Важко від тебе йти.
Краще розп’ясти хрести,
ніж розтерзати душу.
Мушу… Невже я мушу?
Скільки й допоки ще
маю горіть вогнем,
в серці палити щем?
Може, я надто вперта,
тільки у снах я – Герда.
Хоч заслабка рука,
воля, немов сталева.
Де ти, мій любий Кай?
Хто Снігова королева?
Лід розтопити в серці,
віру вселити в душу,
вийняти з ока скельце
хочу я. Та чи мушу?
Цього не хочеш ти.
Прагнеш лиш самоти.
Наче в химернім замку,
вічність складаєш щоранку.
Замок непевності щезне,
мур упаде недовіри.
Знову настануть весни
щастя, кохання і віри…
…А за вікном зима
казку свою читає.
Діва Пречиста сама
Сина свого сповиває.
І Вифлеємська зоря
сяє над світом знову.
Вірю, ще буду йти я
поруч з тобою в ногу.
Казку свою напишем
разом одним пером.
Світові в спадок залишим
радість, любов і добро.

2007