В лікарняному вікні
очі світяться сумні.
Це дівчатко-ангелятко
колядує мамі й татку.
Не з вертепом славить Бога
мила дівчинка-небога.
Не ангеликом пурхає,
не пастушкою гукає
всю ватагу гомінку.
В інвалідному візку
лиш весела коляда
із Різдвом усіх віта.
Біля образу, в кутку,
у різдвяному вінку,
на парчовій скатертині
наймиліша всім дитина
в шопці з зіркою вгорі,
між овечок і корів,
ручки зводить догори,
до всієї дітвори…
Так малює при вікні.
І гуляє уві сні…
У вікні стрічає зірку,
в небо синє зорить зірко.
Бачить діток вдалині
кожен ранок й день при дні…
Бачить ганок, бачить хату…
Бачить маму, бачить тата
і малесенького брата…
бачить ногу не відтяту…
Лиш не бачить ту машину,
що скалічила родину…
Через дядька-водія
вся загинула сім’я…
А Ісусику малому
все співає, наче вдома.
Люляй, люляй, Божий Сину.
Я тебе тут не покину.
Спи, Ісусику, раненько
встану я з візка тихенько.
І покажеш Ти мені
білий сніг, не у вікні,
а на полі, і у лісі,
на ялинці, і на стрісі.
І підем колядувати
ми від хати і до хати.
Бог здоров’я дасть мені
наяву, а не у сні.

2009