Ти здатна в небі сонце погасити,
Зібрати зорі в жмені, зацвісти
І місяцем-серпом туман косити,
І хмарою рожевою плисти.
Ти можеш засміятися росою,
Дощами заридати в небесах,
Бриніти павутинкою-струною,
Злетіти високо, мов птах.
В осіннім листі золотім сіяти,
Стелить, мов сніг, поету пергамент.
На чистім аркуші у римах процвітати,
Достигнути, мов плід, в якийсь момент.
Ти здатна стати світлом для людей.
Крізь все життя його в пошані нести,
А дактиль, амфібрахій, ямб, хорей
І анапест в вінок посмертний вплести.
Бо ти є вічна, ти є цілий світ,
Для тебе час немає зовсім значення.
В калейдоскопі місяців, років, сторіч
З`являються все нові й нові бачення.
В веселці мов ти граєш в кольорах,
Слова, як промені злітають, на папір,
Лягають в строфах, римах і рядках,
Сіяють впевнено, ясніш від зір.
Терцет, катрен замерехтять крилом.
Озветься щиро й радісно сонет.
Проллються, як у Греції, вином,
Всі панегірики, що склав тобі поет.
Не смію віршів, ні поем складати.
Я – не митець, ще не прийшов мій час.
Тебе, поезіє, не хочу зневажати.
Пробач, що я зневажила в цей раз.