Дивлюсь як хвилі розбиваються об пірс.
Думаю про тебе і пишу для тебе вірш.
На березі промінням
розпалене лежить каміння.
А в голові моїй кричить сумління.
Мій човен тихо відірвався від причала.
Я так скучав,
а ти без мене не скучала.
Памятаю як несамовито ти кричала,
коли ...

Вечірня тінь і темрява усе накрила.
Відсутня сила,
яка б несла мене накрилах.
Туди де ти залишила мій кайф.
Хочу тебе і досі,
так і знай.
А скоро осінь,
пташечко не відлітай.

Може через день чи просто через років сорок,
скоро,
чи не дуже скоро
стихнуть хвилі в морі чи не стихнуть,
однаково розповісти тобі не встигнуть.
Про те як я, як ти
чекаєм щоб весною розцвісти,
розвести
ще далі і так давно розведені мости
між нами.
Для нас не справджується слово нами.
І не затопити сум жодними морями.