Скрипка
заговорила
голосом
осіннього вітру.
Так я той голос почула.
А може, ви – по-іншому?

Танцювала печаль –
біла постать
в старому саду.
Між гілляччям
скаліченим
плакала осінь:
“Літа
не віднайду!”

***
А Моцарт був
веселий чоловік!
В сходинки райдуги
уклав свої сонати!
Послухайте!
Вже можна усміхатись!

***
Скрипка має жіночу душу,
материнські тривоги бентежні.
Так,
від сліз вона горе осушить.
Так,
відкриє крайобрій безмежний!
Наче жінка,
подивиться в очі
і питає – у серця питає…
Плаче скрипка,
тремтить:
темні ночі,
грози й сонце
у голос вплітає.

***
Вселенська любов,
наче зоряне небо,
спадає на мене,
закутує плечі.
В росі вигинаються
зміями стебла,
і тихо сюркоче
десь коник надвечір.
І ледь завмирає,
минувшись із вітром,
навшпиньки спинається
біла імла.
Весь світ –
наче квітка,
розчулена квітка,
що в музиці цій
розцвіла.

***
А він поїхав –
і його нема.
Дорогу переметено снігами.
І плаче, й сердиться
за вікнами зима,
у шибку стукає
холодними руками.
Але ж горить
промінчик у печі,
але ж та свічечка
так відчайдушно сяє!
Чи не замерзли сльози уночі?
Чи серденько тихенько калатає?

“Зараз його ще нема.
Скінчиться скоро зима.
Зараз
його ще нема.
Зараз його ще нема…”