Пишу тобі, моє останнє кохання,
якщо пишу – то є сенс,
За все, що між нами було, хочу подякувати:
сенкс.

Ми були зовсім різні, тому й тягнулися одне до одного,
Як до сонця рослинки, пробиваючись крізь грунт,
сплюндрований ордами.

Я летів до тебе на крилах, і на наступного дня на них же тікав якомога швидше,
Що зі мною тоді коїлось, не пояснив би мені ані Фрейд, ані, тим більше, Ніцше.

Ти не сприймала мого стилю життя,
і тобі було б зі мною, як їжачку у коморі вужевій,
Я не розумів твого світогляду, який за моєї відсутності все більше звужується.

Тепер ти шукаєш мені заміну,
і, як одного разу обмовилась у розмові між нами,
Читаєш на сайті знайомств пусті обіцянки, лестощі і повідомлення з помилками.

Ти хочеш знайти того, хто вирішить твої проблеми
і шукаєш в іржавій бляшанці джина,
А їм усім байдуже, їх цікавить лише той факт,
що тебе збуджують запахи і джинси.

Ми намагаємось одне одного забути,
чудово розуміючи безперспективність такого союзу,
та нам обом надзвичайно бракує,
Тобі – високого, мені – тебе,
як українським неграм не вистачає фрешу з маракуйї.