Місто вкотре, наче у вишукану вуаль, загорнулося у ніч. Миттю витонченими рухами розіткало її над небом, над кожним дахом, над кожним мешканцем. Ніби й не було ніколи білого дня.
Швиденько, один за одним, запалали вогники осель. Освітлені віконця підморгують, палають, стверджуючи, що у стінах житла невпинно вирує життя. Наче сонцесяйні прожектори, вони розтинають темряву, розповідаючи кожен свою історію та грайливо перегукуючись із привітним мерехтінням зірок, лукавими спалахами рекламних біґбордів і веселим вилискуанням автомобільних фар. Вогники-віконця мовби брати-близнюки. Такі однакові на перший погляд, але кожне зі своєю власною, неповторною, долею і … таємницею. Спробуй здогадайся, що таїть у собі жовтогарячий вогник за барвистими гардинами. Безтурботні дитячі пустощі, веселий, щасливий сміх чи чиїсь неспокій та тривогу. Палаючі віконця радіють і тужать зі своїми господарями, розділяючи з ними і найкращі миті у житті та гіркоту неприємностей.
Сяючі вогники аж ніяк не мовчазні свідки того, що діється навкруги. Комусь вказують правильну дорогу, а когось підбадьорюють.
- Гей, випадковий незнайомцю, я освітлю тобі шлях, щоб ти безпечно дістався до своєї домівки, - промовляє з теплим усміхом вогник у вікні.
- А ти не сумуй, насуплений! Бачиш світло? От і для тебе теж заясніє хороша днина. Зникне, розвіється твоя туга, - проказує інший.
- Маленьке кошенятко, іди-но сюди! Припади до мене. Мої господарі ще не опустили занавісок, - хтось тебе обов’язково поміть і впустить погрітися!
Палаючі віконця неймовірно важливі мешканці всесвіту. Такі непомітні, звичні, але незмінні свідки плину нашого буття.