Світ втрачає мене. Якимось двісті сорок шостим чуттям я відчуваю, як вислизає з вітрин та реклам моя застуджена екзистенція. Мокрий асфальт набуває кольору дощу. Скло пахне достиглою осінню. Пензлі вуличних майстрів ламаються, клени клянуть посохле листя. Буття грає дивну пантоміму, сенс якої гідні осягнути лише листопадові блаженні, що вміють бачити зеленооких птахів та лікують від утоми лінії метро.
Світ втрачає мене. Чуєте, світ витрачає мене на дрібниці, а рештки пускає за течією. Хтозна, може десь там, на тому березі, чекає Нового року ялинка з дитячої пісеньки.
Чорнокосі ворожки тримають сонце за крила. Розкидані по аркушах образи молять про відпочинок. Скло пітніє. Асфальт жаліється на холод.
Бозна, може колись на сріблястому паперовому човнику я дістануся іншого берега, і там житиме Змій, і ростимуть яблука, і ходитимуть туди-сюди адами з євами. Будь-як, аби там скінчилося крематорійне палахкотіння осені.
Світ втратить мене. Зеленоокі птахи витимуть з ламаних пензлів та кленового листя гнізда. Там буде нове життя. Там буде весна ,якої вже ніколи не станеться зі мною.
Пантоміма отримає звук, а значить втратить сенс. І я втрачу світ, і осінь втратить зір, і дощ зронить три сльози на пелюстки… чи навпаки?
Лінії метро вислизнуть з неонових ілюзій вітрин та реклам, відтоді потяги по осені возитимуть птахів у вирій. Там ворожки тримають крилами сонце за коси. Там живе Змій, і вирощує яблука на ялинці з дитячої пісеньки.

05.11.2008