Я щаслива. Щаслива спогадами. Спогадами дійства під назвою дитинство.
Ранок. Осіннє сонце яскравою хвилею заливає вікна хати. Від захвату перехоплює подих і я, здається, розумію величність всесвіту.
Бабуся з дідусем готують сніданок. Я мощуся біля печі, яка хоч і використовується за призначенням лише декілька разів на рік, та своєї привабливості і величності для мене не втратила. Чорний хліб, золотаві шкварки, гаряча яєчня, овочі щойно з городу. Ніколи потім в дорослому житті, в жодному ресторані, ні на одному з фуршетів, я не їла нічого смачнішого.
Зима. Така довга і холодна вона мене зовсім не лякає. Бабусин садок, який здається мені як мінімум континентом , розповідає страшенно цікаві речі про буття землі. Розповідає палаючими гронами калини, оголеним і таким тендітним гіллям дерев, суцвіттям хризантем, котрі виглядаючи з подивом з під лапатого снігу, не можуть повірити, що зима прийшла. Садок спить. Але дозволяє мені, турботливо закутаній бабусею у неймовірно теплі речі і почуття, підглядати свої кольорові сни. Сни про жовтий килим кульбаб навесні, про запах любистку літом.
І сни збуваються. Величезна липа, без якої я не уявляю хати бабусі і дідуся, шепоче щось заспокійливе про вічність. Земля, вистелена споришем пахне добром. Дідусь в величезних діжках квасить на зиму соковиті яскраві яблука. Біля літньої кухні бабуся пробує запхати за пояс всю виноробну галузь Радянського Союзу. Подвір’я потопає у сплетінні лози винограду, крон дерев і літа. В повітрі затишок і любов. І віра. Що так буде завжди.
Рідні мої, хороші, дякую Вам за все. В моїй душі все це залишилося. Дитинство обманювати не вміє.
2009