Бачу щодня твій погляд, посмішку...і що? ти бачиш щодня мій погляд, посмішку... Чому ми не можемо переступити своє "Я" і підійти один до одного...сказати все що у нас на душі..сказати про те що ми кажемо поглядами...дивацьк­ими посмішками...
Що ти боїшся? чи ти не бачиш мого погляду?моєї посмішки?
Я ж знаю що я тобі не байдужа... і ти знаєш аналогічне твердження....Навіщ­о робити вигляд що ми цього не помічаємо??
чекаємо рішучих дій: я з твого боку, ти з мого...обоє занадто горді...
але все ж обережно намагаємося розпалити той вогонь, об який ми не раз опікалися...

Давай пустимо хоч іскру... невеличку..але її буде достатньо, повір.
****************************************************
І знову сьогодні теж саме... тричі вранці проходив повз мене...кидав ці дивакуваті погляди... посміхався... дивився як ми всі гуртом сміємося над черговим жартом "блондинки"... Чекав мене біля їдальні...чому ти мене не дочекався? чому не підійшов? всього декілька кроків і ця іскра вже не минуча... А натомість ти засмучено на мене глянув і пішов... Не так потрібно! не так! ти мав би підійти, побажати смачного всім і непомітно зробити жест, що б я поспішала. Але ні....знову ця гордість...цей страх чогось... страх що я не відповім взаємністю? Раптом що, я змогла б це ретельно приховати....Але тут не цей страх... в твоїх очах я бачу страх іншого....Невже ти боїшся цього низького суспільства? Його осуду?
так...цей страх тебе пронизує навскрізь...але ти знаєш, що півроку і ти зміниш одне суспільство на інше...можливо більш толерантне... і що? нам чекати?
Наплюй!Наплюй на це дике суспільство! Вийди за його рамки! Не бійся нічого! Бо доки ми разом нас оберігають наші почуття...
***************************************************
Сісти поряд? Ні. Цей дикий страх рве душу на частини. Ти кинув благаючий погляд, який говорив, ні кричав про те що ти хочеш сісти поряд зі мною. Але страх. Він все псує. І сьогодні повторилося теж саме, що і раніше. Ми весь цей довгий шлях мовчали, зажурено дивилися у вікно.. як же ж там красиво. там за вікном... літають сніжинки. Холодно. А ти мене не зігріваєш. Чому? Я ж відчуваю, я знаю що бажання є.. Ти хочеш доторкнутися до моїх холодних рук, зжати їх у своїх долонях. Обійняти мене.
Як це все дивно. Ми розуміємо один одного без слів. Вони нам не потрібні, ці тисячі зайвих слів. Достатньо лише погляда, посмішки. А сьогодні і це нам не потрібно. Ти чуєш мої думки. Ти чуєш мене. І лише ти знаєш мене справжню.
***************************************************
Пройшло декілька днів. Останній раз ми бачилися в п'ятницю. З тих пір зовсім нічого не змінилося. Хіба що те що мене виснажують жахливі думки про реальність. А справді, чи не були ми в іншому світі? Кращому... Але реальність його зруйнувала... І тепер ми залишилися зовсім самі. По окремості, не разом. Між нами тонка прозора стіна, яка щодень грубшає. Ніхто не наважиться її зруйнувати: ні ти, ні я. Ми віддаляємося від неї, від нас. Ось і все. Ми більше не будемо дивно переглядатися, посміхатися. Ми просто будемо жити окремо. Ми будемо жити як раніше. Коли ми один одного не бачили.

Я знаю, що ми ніколи не будемо разом. Так написано у цій великій, грубій книзі, що носить назву "Доля людей або так має бути". І це все. Кінець. Наш Рай зник.