Літо було в розпалі. Крізь густе зелене листя кленів ледве пробивались одинокі промені сонця. З найвищого дерева раптово злетів і плавно, з розпростертими нерухомо крилами, проплив над житом молодий яструб. По другий бік поля у високій траві він зупинив свй політ. Діти, спостерігаючи за польотом птаха, гуртом мерщій побігли туди, де він приземлився. Яструб так і повис на верхів”ї трави, безпорадно розтавивши сірі з темно-коричневими плямами крила. Зашвидко вилетів він з сімейного гнізда, не навчившись літати.
Я взяв птаха додому і тримав його в крілячій клітці, а кріля перемістив в іншу. Яструб не хотів нічого їсти. Я кинув йому здохлу мишу, він навіть не подивився у її бік, хо я підсував йому до дзьоба. Тоді я взяв мишу, прив”язав до неї нитку і потягнув її по землі. Яструб раптово злетів і впав кігтями на мишу, почав її дзьобати.
Так я тримав його ціле літо. Наставала осінь, відлітали у вирій перелітні птахи. Я виніс яструба і поставив на дах хліва, де він довго сидів непорушно. Раптово з сусіднього двору злетіли у небо свійські голуби, яструб, зірвавшись з даху, плавно помахуючи крилами, полетів за ними. Голуби зробили коло над подвір”ям, але яструб напрямку польоту не змінив, полетів у синю далечінь і не повернувся.